Навігація
Посилання


Формування ринкової економіки

ЗАХОДИ ЩОДО ПІДВИЩЕННЯ РІВНЯ ЗАРОБІТНОЇ ПЛАТИ В УКРАЇНІ


У статті аналізуються проблемні питання у сфері оплати праці. Запропоновані заходи щодо підвищення продуктивності й оплати праці.

Постановка проблеми та її актуальність. Сьогодні перед Україною у світлі її євроінтеграційних прагнень постали два взаємопов´язаних завдання: забезпечення європейських стандартів конкурентоспроможності національної економіки з погляду її продуктивності та рентабельності з урахуванням ефективності використання ресурсів, а на цій базі – забезпечення європейських стандартів гідного рівня життя населення.

На превеликий жаль, реалії сьогодення є такими, що абсолютна більшість працездатного населення України продовжує й нині оцінювати свої доходи від зайнятості як вкрай низькі. Низький рівень заробітної плати в значної частки населення призвів до того, що наша країна разом із Молдовою та Албанією належить до трійки найбідніших країн Європи. За даними Всесвітнього банку, в Україні понад 70,0% населення належить до категорії бідних. Особливістю українських реалій є й те, що певна частка зайнятого населення, в тому числі висококваліфіковані працівники, також належать до категорії бідних (через низький рівень доходів від зайнятості). Тобто навіть маючи роботу, людина фактично не може нормально існувати (відтворювати себе) на ті кошти, які їй платить роботодавець чи держава.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Співвідношення між темпами зростання продуктивності праці та заробітною платою є однією з основних економічних пропорцій. Темпи зростання продуктивності праці в Україні значно відстають від темпів зростання заробітних плат, що є свідченням дисбалансу ключових показників економічної системи в цілому та за її елементами. Спад продуктивності праці має стати сигналом для вжиття відповідних рішучих заходів, спрямованих на усунення таких ситуацій у майбутньому. Однак досі не розроблено чітких рекомендацій щодо управління продуктивністю праці та створення відповідних інституційних умов для її підвищення. Це стало однією з причин економічної кризи в Україні.

Різні аспекти цієї проблеми досліджували такі вітчизняні дослідники: Д.Богиня, О.Грішнова, А.Ревенко, А.Колот, А.Щербаков, А.Ласкавий, Е.Лібанова та інші.

Метою статті є висвітлення проблеми низького рівня заробітної плати в Україні, який спричинено, перш за все, низьким рівнем продуктивності праці. Оскільки темпи зростання рівня заробітної плати повинні відповідати темпам зростання продуктивності праці, то для вирішення проблеми низького рівня заробітних плат необхідно розробити заходи щодо підвищення продуктивності праці.

Виклад основного матеріалу. За даними досліджень Державного комітету статистики України, у третьому кварталі 2010р. заробітна плата населення становила лише 40,9% від загальної частки доходів. Таким чином, населення України живе більше за рахунок додаткових доходів (соціальна допомога, прибутки від власності та інше), ніж від доходів, які одержує за виконану роботу. Це підтверджує й ситуація, що склалася на галузевому рівні. Так, у грудні 2010р. 36,4% працівників України мали низьку заробітну плату (нижче за 1500,00 грн.), причому 7,2% працівників одержували заробітну плату на р

івні прожиткового мінімуму. Особливо тяжке становище має місце в сільському господарстві та рибництві, де 65,4 та 68,0% працівників відповідно мали вкрай низьку заробітну плату. Крім того, в промисловості її отримував кожен четвертий. Більш-менш гідну заробітну плату мали працівники, зайняті фінансовою діяльністю. Таким чином, заробітна плата більшості працівників не може забезпечувати не лише гідну винагороду за виконану роботу, а й бути адекватною витраченим зусиллям, тобто вона втрачає в більшості випадків свою не лише розподільчу, стимулюючу, мотивуючу, а й відтворювальну функцію.

Аналіз розподілу чисельності найманих працівників за розмірами нарахованої їм заробітної плати та видами економічної діяльності у грудні 2010р., які відпрацювали 50 i більше відсотків робочого часу, засвідчує, що з 10049,8тис. осіб – 64,9% одержали заробітну плату до 2500грн., 35,1% – понад 2500грн. Розмір середньої заробітної плати становив 2629грн. Таким чином, в Україні близько 2/3 працівників отримували заробітну плату нижче середньої.

Hа відміну від України, в країнах ЄС влада приділяє велику увагу підвищенню купівельної спроможності населення за рахунок заробітної плати, оскільки це найважливіша передумова розвитку підприємств та економіки в цілому, адже внаслідок цього збільшуються надходження до бюджетів, що є підґрунтям для соціальних виплат та виплати заробітної плати працівникам державних секторів економіки. За даними щорічного звіту дослідницької компанії GFK GeoMarketіng, у країнах Європи в 2008р. найбільша купівельна спроможність була в громадян Люксембурга (за рік вони можуть витратити на "покупки" в середньому 28192 євро), Ірландії – 22540, Данії – 21673, Австрії – 20045, Франції – 19525, Німеччини – 18734, Великої Британії – 18583 та Бельгії – 17695 євро. В Україні, за даними цього ж дослідження, купівельна спроможність населення становила лише 1688 євро (передостаннє місце серед 41 країни Європи, остання – Молдова).

Численні дослідження експертів доводять: у країнах ЄС, як правило, рівень заробітної плати зростає швидше, ніж ціни на споживчі товари та послуги, що забезпечує гідний рівень життя працюючого населення. Хоч у цих країнах також є частка працівників з низькою заробітною платою, але це в основному мігранти, зайняті на роботах, що не потребують високої кваліфікації, тобто ті, хто працює на сезонних роботах із збирання врожаю, догляду за дітьми, людьми похилого віку та інвалідами. За даними статистичної організації Європейської Комісії "ЄВРОСТАТ", масштаби поширення низької оплати праці коливаються в діапазоні від 4,0% у Бельгії та Данії до 16,0% – у Греції. Слід зауважити, що нині в європейських країнах на державному рівні докладається чимало зусиль для збереження рівнів доходів населення в умовах ліквідації наслідків світової фінансово-економічної кризи та підвищення заробітної плати окремим категоріям працівників, які належать до низькооплачуваних прошарків населення.

Особливої гостроти в цьому контексті набуває питання підвищення мінімальної заробітної плати, яка є базою для розрахунку розмірів окладів, часових тарифних ставок тощо. Нині, на жаль, рівень мінімальної заробітної плати в Україні, порівняно з європейськими країнами, є одним із найнижчих (85,37 євро). У цьому можна переконатися, аналізуючи дані Табл.1.

Таблиця 1

Розміри мінімальної заробітної плати в країнах Європи (за станом на 1 січня 2011р., за даними статистичної організації Європейської Комісії "ЄВРОСТАТ"), євро

Країна

Розмір мінімальної заробітної плати

Країна

Розмір мінімальної заробітної плати

Люксембург

1757,56

Франція

1365,00

Ірландія

1461,85

Велика Британія

1138,54

Нідерланди

1424,40

Греція

862,82

Бельгія

1415,24

Іспанія

748,30

Словенія

748,10

Литва

281,93

Мальта

664,95

Угорщина

280,63

Португалія

565,83

Естонія

278,02

Туреччина

384,89

Латвія

231,70

Польща

348,68

Румунія

157,20

Чехія

319,22

Болгарія

122,71

Словаччина

317,00

Україна

85,37

Проте слід зазначити, що адміністративне підвищення рівня заробітної плати повинно узгоджуватися зі зростанням продуктивності праці. Інакше, якщо темпи зростання заробітної плати будуть перевищувати темпи зростання продуктивності праці, підприємці будуть змушені заощаджувати кошти на технічному забезпеченні підприємства, що, у свою чергу, негативно позначиться на ефективності роботи підприємства.

Тому для вирішення проблеми низьких заробітних плат необхідне запровадження заходів, спрямованих на підвищення продуктивності праці, а саме – на впровадження заходів із модернізації підприємств та удосконалення організації праці.

За оцінками Міністерства економічного розвитку та торгівлі України, ступінь зносу основних фондів підприємств країни коливається в межах від 50,0 до 80,0%. Тобто виробництво промислової продукції здійснюється здебільшого на зношеному устаткуванні, яке було придбане ще за радянських часів.

На нашу думку, для вирішення проблеми модернізації підприємств необхідно, по-перше, реалізувати програми державного кредитування підприємств для виробництва та придбання саме вітчизняного устаткування. При цьому, кредити повинні надаватися винятково в національній валюті. Запропонований підхід, крім розв´язання означеної проблеми, сприятиме також зміцненню національної валюти та забезпеченню завантаження підприємств. По-друге, необхідно запроваджувати програми із залучення іноземних та вітчизняних інвестицій.

За даними Державного комітету статистики, найбільша частка іноземних інвестицій надходить до України з Кіпру – 22,2% від загальної суми інвестицій. Таким чином, можна стверджувати, що основними інвесторами в економіку України є бізнесмени, які свого часу з метою ухилення від сплати податків перевели свої капітали з України до офшорної зони. У цьому контексті з метою залучення інвестицій доречно було б провести податкову амністію.

Легалізація капіталу й майна – визнана світова практика, покликана наповнити бюджети додатковими коштами, повернути валютні цінності з-за кордону, легалізувати активи, що у свій час були нагромаджені та перебувають поза юрисдикцією держави.

Якщо аналізувати регіональний розподіл держав, які застосовували легалізацію чи репатріацію активів, то можна зробити висновок, що ця практика поширена майже в усьому світі. Легалізація активів проводиться не тільки в тих країнах, де існує практика непрозорості приватизаційних процесів, упущень адміністративної та правової системи під час становлення ринкових відносин, де були акумульовані нелегальні активи, а й в економічно стабільних, високорозвинених країнах.

Яскравим прикладом проведення податкової амністії вважається Республіка Казахстан (для прикладу приводиться досвід Республіки Казахстан, оскільки модель економіки України наближена до аналогу в цій країни).

У Республіці Казахстан з метою залучення до національної економіки додаткових фінансових коштів, що були раніше виведені з економічного обігу й не задекларовані в установленому порядку, у 2001р. був прийнятий Закон від 2квітня 2001р. за №173-П "Про амністію громадян Республіки Казахстан у зв´язку з легалізацією ними грошей". Умови амністії поширювалися на громадян, що зарахували кошти, раніше виведені з легального економічного обігу, на спеціальні рахунки до банків другого рівня, які входять до системи колективного гарантування (страхування) внесків (депозитів), шляхом внесення готівки в національній або іноземній валюті, а також переказу власних коштів із персональних рахунків до іноземних банків.

Попередньо передбачалося проведення цієї акції протягом двадцяти днів, проте пізніше цей термін було подовжено на десять днів, тобто фактична тривалість акції з легалізації активів громадян Республіки Казахстан становила тридцять днів.

Громадянам, які вирішили легалізувати свої активи, надавалися державні гарантії недоторканності. Зокрема, відповідно до Закону, інформація про наявність спеціальних рахунків і кількість коштів на них не підлягала розголошенню, а наявність спеціального рахунку сама по собі не могла бути підставою для проведення будь-яких процесуальних дій, у тому числі для здійснення кримінального переслідування або застосування адміністративного стягнення. Важливою рисою підходу, що був застосований у Республіці Казахстан, є те, що відповідно до Закону, суми, внесені на спеціальні рахунки для подальшої легалізації, не були включені до оподатковуваного доходу, тобто з сум, що легалізувалися, не сплачувалися податки.

За період проведення цієї акції до економіки Республіки Казахстан було повернуто близько 480,2 млн. дол. США, що є досить суттєвим внеском. Вдала легалізація внутрішніх активів пройшла завдяки комплексу економічних і політичних реформ, що відбулися в державі, внаслідок чого відновилася довіра бізнесу до уряду.

5 липня 2006р. у Казахстані було прийнято Закон "Про амністію у зв´язку з легалізацією майна", із змінами та доповненнями від 16 листопада 2006р. Він регулював суспільні відносини, пов´язані з проведенням державою винятково разової акції з легалізації майна за допомогою звільнення громадян і юридичних осіб, що легалізували майно, від відповідальності, передбаченої законами Республіки Казахстан за здійснення окремих злочинів і адміністративних правопорушень.

Термін дії акції щодо легалізації активів, із яких не було сплачено податки, було встановлено з 3 липня 2006р. до 1 квітня 2007р. Законом гарантувалося звільнення від кримінальної та адміністративної відповідальності за несплату податків осіб, які самостійно легалізували свої активи та сплатили легалізаційний збір.

У результаті проведеної акції було легалізовано майна на суму 6,8млрд. дол. США, з цієї суми легалізовані кошти становили 4,4 млрд. дол. США. У ході акції було вказано 1,5млн. об´єктів нерухомості, у тому числі понад 1 млн. житлових будинків (споруд).

Другий підхід підвищення продуктивності праці за рахунок удосконалення організації праці передбачає розвиток нормування праці, оскільки воно є основою для ведення наукової організації праці на підприємствах. Так, на базі нормування праці (виходячи із встановлених норм трудових витрат на різні операції) визначаються трудомісткість робіт і потреба в персоналі, розстановка кадрів, завантаження устаткування, обсяги та терміни виконання виробничої програми, собівартість продукції тощо. Нормування праці на підприємствах тісно пов´язують із завданнями підвищення її продуктивності та організації на кожному робочому місці, із застосуванням комплексного проектування трудових і технологічних процесів тощо.

Сьогодні практично на кожному підприємстві існують проблеми, пов´язані з організацією нормування праці, зумовленні, насамперед, скороченням сфери діяльності служб організації, нормування та оплати праці. Так, на більшості підприємств нормування праці не використовується при визначенні чисельності допоміжних працівників та інженерів, що іноді призводить до необґрунтованого скорочення штату працівників та зростання соціальної напруженості в колективі, не проводиться аналіз основних показників, що свідчить про неефективність використання робочої сили, робіт, пов´язаних із виявлення резервів зростання продуктивності праці, подальшими розробками організаційно-технічних заходів щодо її підвищення.

Таким чином, на сьогодні можна констатувати занепад нормування праці, основною причиною чого є, на нашу думку, відсутність чіткої позиції з боку держави щодо цих проблем, часткове (викривлене) продовження політики, яка більше відповідає системі централізованого господарювання, коли сфера нормування праці була прерогативою винятково держави. Так, на сьогодні основна функція держави з розвитку нормування праці полягає в розробці та запровадженні на підприємствах галузевих та міжгалузевих нормативних довідників, які містять встановлені витрати робочого часу на виконання певних робіт. Ці нормативи розробляються виходячи з нормальних умов праці. Однак згідно зі ст.85 КЗпП України "Норми праці" застосування умов праці є обов´язковим для підприємств усіх форм власності, а за ст.88 КЗпП України "Умови праці, які мають враховуватися при розроблені норм виробітку, норм часу і норм обслуговування", при розробці та впровадженні нормативів умови праці підприємства до уваги не беруться.

Ситуація ускладнюється й тим, як уже зазначалося вище, що в Україні виробництво промислової продукції здійснюється, здебільшого, на зношеному обладнанні. Звісно, що за таких умов фактичні витрати робочого часу на виконання робітником робіт будуть значно вищі, ніж зазначені в нормативних довідниках. Тобто встановлені норми (на основі нормативних довідників) не відповідають трудовому внеску робітника та призводять до заниження заробітної плати. До того ж, виконання виробничих планів, розроблених на основі зазначених нормативів, для багатьох робітників буде неможливим, що позначиться на кінцевому розмірі заробітних плат.

Слід також зауважити, що встановлення норм на основі нормативних довідників позначається на якості проведення економічних розрахунків на підприємствах, оскільки встановлені норми не відбивають реального стану речей. Усе це призводить до нераціонального використання виробничих ресурсів (як матеріальних, так і людських), що негативно позначається на роботі підприємства в цілому та має негативні фінансові наслідки.

Треба відзначити, що підприємства, за відсутності сучасних нормативних довідників, змушені зазвичай використовувати нормативні довідники, розроблені ще за радянських часів, строк дії яких, з міркування технічного прогресу, було розраховано на п´ять років, що призводить до їх невідповідності сучасним організаційно-технічним умовам. Це також стало вагомою причиною того, що левова частка підприємств була змушена взагалі відмовитися від нормування праці, оскільки воно стало неефективним (і не могло бути ефективним у цьому випадку). Решта підприємств пішла "іншим шляхом", фактично порушуючи чинне законодавство щодо застосування галузевих та міжгалузевих нормативів оплати праці, встановлюючи норми праці виходячи з фактичних витрат робочого часу.

Сьогодні можна констатувати той факт, що до цього часу інтереси вітчизняних підприємців (за поодинокими винятками), як правило, спрямовані на отримання прибутку шляхом підвищення цін на свою продукцію (це найпростіший варіант вирішення проблеми підвищення прибутку), аніж за рахунок ефективної організації виробництва. Тому підприємці не зацікавленні у витрачанні коштів на розвиток нормування праці, а в умовах існуючих проблем ринку праці – значного рівня безробіття (перш за все, прихованого), наявності дешевої робочої сили – встановлюють жорсткі норми праці. Свого часу передбачалося, що розробка та запровадження на підприємствах виробничої сфери галузевих та міжгалузевих нормативів дозволить налагодити організаційну роботу підприємств та захистить права працівників стосовно заробітної плати, але на практиці вийшло навпаки.

Ситуація досягла, так би мовити, своєї критичної фази. Вихід із ситуації – пошук шляхів побудови якісно нової системи організації та нормування праці. Це можливо, адже економіка змінюється, відбуваються процеси, які свідчать про те, що почали формуватися передумови до переходу на якісно новий рівень її розвитку (попри політичні та економічні негаразди, світову фінансово-економічну кризу та її наслідки). Серед ознак, що свідчать про ці глибокі процеси, фахівці виділяють наступні: сформоване конкурентне середовище за окремими галузями економіки; є дефіцит кваліфікованої робочої сили; власники все частіше (за останніми дослідженнями) вдаються до пошуку шляхів зниження необґрунтованих витрат шляхом раціоналізації трудових процесів. До того ж, досвід країн із розвинутою ринковою економікою та продекларований Україною європейський шлях розвитку спонукають її звернутися до досвіду країн з розвинутою ринковою економікою, в яких існують давні традиції щодо вирішення цих проблем, де нормування праці є прерогативою самих підприємств. Нормування праці та особливо правила, що забезпечують справедливість встановлення норм часу, обумовлюються в колективних угодах між працівниками (їх представниками) та підприємцями. Діяльність же міністерств праці цих країн полягає лише в аналізі стану нормування праці та в розробці відповідних рекомендацій щодо запровадження сучасних передових світових підходів у нормуванні праці.

У цих країнах допомогу з розробки нормативів та інших питань нормування праці підприємствам надають спеціально створені для цієї мети консультативні центри (центри продуктивності), які діють практично в кожному регіоні (адже підприємства з питань щодо нормування праці здебільшого звертаються до сторонніх організацій і лише невеличка кількість підприємств має в штаті фахівців, які займаються цими проблемами). При цьому, розроблюються нормативи, які випливають із технічного оснащення конкретного підприємства, що дозволяє об´єктивно встановлювати норми витрат робочого часу. До складу таких центрів входять національні й регіональні організації, фірми з проблем управління та профспілкові об´єднання. Фінансування центрів здійснюється як приватними компаніями, так і урядовими організаціями та місцевими органами влади.

Висновки та перспективи подальших досліджень. Заходи політики доходів і оплати праці в Україні на сьогодні повинні бути чіткими та збалансованими. На наш погляд, назріла необхідність виваженого державного регулювання з відповідною розробкою законодавчих та нормативних актів щодо створення ефективних стимулів до праці на засадах впровадження методичних підходів, які стосуються матеріального стимулювання, спрямовані на досягнення збалансованості між продуктивністю та оплатою праці на підприємствах (в організаціях, установах) усіх форм власності та господарювання; впровадження наукових розробок із забезпечення оптимальної диференціації заробітної плати всіх категорій працюючих у практичну діяльність суб´єктів господарювання. Також потребують уваги питання удосконалення політики ціноутворення, яка має бути під контролем держави на кожній стадії – закупівля, виготовлення, реалізація продукції (робіт, послуг). Необхідним заходом також є координація взаємодії між представниками державних органів, що повинні проводити роботу у сфері боротьби з економічною злочинністю та, зокрема, у сфері легалізації доходів. Саме це, на наш погляд, і визначає перспективи подальших досліджень.

ЛІТЕРАТУРА

  1. Сайт Державного комітету статистики України [Електронний ресурс].

  2. Сайт Статистичної служби Європейської Комісії "ЄВРОСТАТ"

  3. Сайт Всесвітнього банку [Електронний ресурс].

  4. Кодекс законів про працю України.

  5. Кузьменко В.В., Маляєв В.Ю. Нормування праці – підґрунтя для підвищення заробітної плати / В.В.Кузьменко, В.Ю.Маляєв // Праця і зарплата. – 2010. – №35(711). – С.4–5.


загрузка...