Навігація
Посилання


Економіка та підприємництво

ІНСТИТУЦІОНАЛЬНІ ФАКТОРИ ТРАНСФОРМАЦІЇ ПЕРЕХІДНОЇ ЕКОНОМІКИ


Орієнтація економічної політики на побудову економічної системи, в основі якої закладено ідею ринкових механізмів з соціальною орієнтацією, передбачає вирішення проблеми трансформації планової економіки в ринкову. Успіхи в цьому залежать від темпів лібералізації всіх сторін суспільного життя, тобто створення соціальних, політичних, правових, економічних передумов для ринкового реформування. Виходячи з цього, логіка економічного розвитку вимагає певної відповідності між темпами лібералізації та поліпшення стану економіки. Але в практиці економічних перетворень України ця теза не підтвердилась. Навпаки, майже всі показники, що свідчать про стан економіки, починаючи з 1991 р., з часу здобуття Україною незалежності, погіршуються. Порівняльний аналіз економічних показників України з іншими країнами, у тім числі і з постсоціалістичними, не на її користь [1]. Зубожіння народу продовжується, зростають розшарування і соціальна напруга в суспільстві. Так, коефіцієнт Джинні * , що стосується доходу на душу населення, з 1988 по 1995 рік зріс в Україні більш ніж удвічі — відповідно з 23 до 47 і є одним з найбільш високих серед європейських постсоціалістичних країн. Для порівняння — цей показник зріс: у Білорусі — з 23 до 28; у Польщі — з 26 до 28; у Словаччині — з 20 до 19 [2].

Це свідчить про різке зростання нерівності в доходах населення України. А якщо врахувати, що ця нерівність збільшувалась разом з постійним зменшенням абсолютних обсягів ВВП, то можна зробити висновок, що це збагачення одних і зубожіння інших відбувалося за рахунок порушення соціальної справедливості і перерозподілу національного багатства в процесі трансформації економіки.

За трансформацію соціально-економічної системи суспільст-
во платить досить високу ціну або несе великі витрати, що
проявляється у погіршенні економічного стану, зниженні жит-
тєвого рівня та умов життєдіяльності і життєзабезпечення переважної більшості населення. Більш того, населення звикає до цього стану. У повсякденний лексикон входять такі словосполучення, як «економічні негаразди», «виживання в період перетворень» та ін.

Постають істотні запитання: кому і за що платить суспільство? Скільки і як довго це буде тривати? Чи можна запобігти цієї платні або принаймні зменшити ціну?

Владні структури намагаються переконати широкі верстви населення, що ці витрати необхідні і навіть закономірні. Політичні діячі, які прагнуть влади (поки не прийшли до неї), критикують владу за високу ціну трансформації і обіцяють її зменшити і скоротити термін платні. Майже всі, у тому числі і переважна більшість економістів, стверджують тезу: «Щоб було краще у майбутньому, треба щоб було погано зараз». При цьому часто проводять аналогію з хворим, якому роблять боляче або дають гіркі ліки, щоб було краще потім. Зауважимо, що будь-які аналогії несуть у собі елемент спрощення і вимагають делікатності щодо їх застосування. Крім того, забувають, що краще запобігти захворюванню, ніж лікувати хворобу, а якщо вже

й лікувати, то з урахуванням стану організму хворого треба застосовувати знеболювальні препарати, щоб запобігти больовому шокові.

Щодо економіки, то при бажанні можна запобігти її хвороби, поставити бар’єри на шляху руху її негараздів, зупинити її спад і спрямувати її в русло постійного зростання і підвищення на цій основі добробуту населення. Зрозуміло, що для цього потрібне суспільне прагнення і суспільна єдність у діях. І взагалі, згідно з постулатами загальноекономічної, особливо «чистої» економічної теорії, розвиток економіки не може бути регресивним.

Це суперечить логіці розвитку економічних процесів і явищ. Якщо економіка досягне певного рівня свого розвитку, обумовленого рівнем продуктивності суспільної праці, то за інших рівних умов, економіка утримує цей рівень через самозабезпечення досягнутої рівноваги саме на цьому рівні.

В основі розвитку економічної системи лежать об’єктивні економічні закони, дія яких підпорядковує логіку розвитку економічних процесів і явищ, яка вимагає, щоб суспільна праця як джерело суспільного багатства й умова життєзабезпечення суспільства ви-
користовувалась раціонально, у максимально доцільній формі.
Економічні відносини як базовий елемент економічної системи являють собою поведінку раціонально мислячих і оптимально діючих суб’єктів, які переслідують загальну мету: максимізувати результат
і мінімізувати зусилля у процесі його досягнення. Саме це положення міститься в основі дії «невидимої руки» А. Сміта як фактора саморегуляції економічної системи, організованої на ринкових засадах. А якщо суспільна система забезпечує умови для реалізації «оптимуму Паретто» * , то погіршення економічної ситуації теоретично неможливе.

Отже, сучасний стан економіки України не має пояснення з точки зору «чистої» економічної теорії. Відповідь на це питання слід шукати поза економічними факторами поведінки індивідуумів як носіїв високоорганізованої матерії, а відповідно поза постулатами загальноекономічної теорії.

Економічні відносини — це складова суспільних відносин, які, крім економічних, включають у себе соціальні (зі всією гамою їх складових), політичні, правові. Мабуть, саме вони й існуючі в них інститути та їхні структури здатні деформувати економічну поведінку індивідуумів, порушувати раціональність і суспільну оптимальність дій. Тому причини економічних успіхів або негараздів трансформації суспільства слід шукати у наявності та якісному стані інститутів, що супроводжують і забезпечують цю трансформацію. Теоретичне підгрунтя цього положення знаходиться в інституціонально-еволюційній економічній теорії.

Не вдаючись до детального аналізу суті інституціоналізму (це — окрема проблема економічної науки), слід з’ясувати його вихідні положення з метою розуміння суті того, що буде розглядатися нижче. Інституціоналізм як течія економічної думки виник у США на початку ХХ ст. як реакція на формалізацію в тлумаченні економічних явищ з боку «чистої» економічної теорії та неспроможності останньої пояснити еволюційні зміни в економічній системі капіталізму. У своєму розвитку інституціоналізм пройшов певні етапи, має відносно самостійні напрями. Він дістав підтримку провідних вчених світу і зараз перебуває на вістрі теоретичних досліджень. Без перебільшення можна сказати, що переважну більшість фундаментальних економічних проблем сьогодення неможливо вирішити без урахування основних положень інституціональної теорії.

Інститут у найбільш широкому вжитку, в тому числі в аспекті економічних досліджень, — це елемент суспільної структури історичної форми організації і регуляції суспільного життя, сукупність норм, звичок, цінностей, організаційних структур, культурних імперативів, сталих форм поведінки людей [3] .

Сама економічна система може бути представлена як набір економічних інститутів, у яких перебуває індивідуум і характеристиками яких зумовлюється його поведінка. Але економічна система є складовою суспільної системи, у яку входять інші підсистеми, що, в свою чергу, також інститутийовані. Усі разом вони забезпечують функціонування суспільної системи як органічного цілого. Усі складові системи взаємодіють між собою, деформуючи «чистоту» прояву кожної підсистеми та її складових. Хоча ефективність економічної системи зумовлена економічними інститутами, на неї впливають інституційні форми організації інших підсистем, а саме: формальні і неформальні норми, інстинкти, звички, традиції, загальна ментальність населення тощо.

Суспільне життя протікає в межах і під впливом певних інститутів, зумовлене і регламентоване ними, розвивається разом з їх формуванням і функціонуванням. Суспільні відносини як поведінка індивідів у всій багатогранності їх форм і норм щодо свого життєзабезпечення і життєдіяльності формуються і функціонують у межах певних інститутів. Ці інститути, у свою чергу, формуються, формалізуються і структуруються організаційно. Так, шлюб — це не тільки суспільне відношення, а й формалізований правовий інститут, який структурований як соціальний інститут сім’ї, а з погляду проблем життєзабезпечення, у свою чергу, він формується, структурується й організується в економічній інститут домогосподарства. Саме домогосподарство як економічний інститут є складовою економічної системи, взаємодіє з усіма її підрозділами та відповідними інститутами і разом з нею є частиною суспільної системи та складовою її інститутів. Тому трансформацію економічної системи потрібно розглядати з урахуванням стану інституцій суспільної системи, а аналіз цього процесу — як інституційний аналіз.

Згідно з інституціонально-еволюційним підходом до проблем ринкової трансформації економічної системи України необхідно з’ясувати реальний інституціональний стан всієї суспільної системи, визначитися з якісними характеристиками складових цієї системи й умовами, що призвели саме до такого стану. Тільки після цього можна ставити реальні завдання та розробляти шляхи їх здійснення.

Нині в Україні існує загальне переконання, що країна перебуває у глибокій економічній кризі. З цим погодитись ніяк не можна. Сучасний стан України можна охарактеризувати як стан загального хаосу суспільної системи, що перебуває у фазі невизначеної трансформації.

У глибокій загальній системній кризі був Радянський Союз, внаслідок чого він і розпався. Натомість з великим ступенем спонтанності виникли самостійні держави, у тім числі й Україна. І хоча в Україні існували всі необхідні формальні інститути державності, була в певній формі структурована економіка, республіка мала у своєму розпорядженні великий науково-технічний, виробничий і сировинний потенціал, громадськість України не була готова до відповідних інституційних перетворень в усіх сферах суспільного життя, які забезпечили б стабілізацію становища й подальший прогресивний розвиток. Особливо ця непідготовленість виявилась в економічній сфері — основоположній сфері життєзабезпечення суспільства в цілому та кожної особи зокрема.

Сучасний стан економіки України породжений не стільки об’єктивними, скільки суб’єктивними причинами. Це результат злочинної некомпетентності, а може, до певної міри і компетентної злочинності політичних та економічних структур, що опинились при владі і стояли біля витоків політичних та економічних перетворень.

Самі економічні перетворення відбувались та відбуваються й зараз без опори на творчий потенціал економічної науки. Про це свідчать публікації провідних вчених-економістів України на сторінках економічних періодичних видань. Сам директор Інституту економіки НАН України академік Лукінов І. І. у своїх публікаціях говорить про стан економіки України та про шляхи вирішення її проблем як сторонній спостерігач, якому боляче за всі негаразди і який безсилий щось зробити для їх усунення [4] .

Економічна наука за своєю суттю — загальнонаціональна, проте сама економіка суто національна. Вона будується, функціонує, розвивається і реформується з урахуванням соціально-історичних умов конкретного суспільства, хоча і підпорядкована загальним принципам еволюційного розвитку систем і відповідному системному аналізу. Реформування економічної системи в напрямі трансформації її в ринкову розпочалося з реформування інституту власності через механізми приватизації.

Ліквідація інституту монополії державної власності і створення інститутів приватної та акціонерної власності через роздержавлення не дали і не могли дати бажаних результатів з точки зору підвищення ефективності роздержавлених підприємств. І це не могло бути інакше, оскільки не було враховано специфічність реального життя господарських агентів та соціально-психологічний клімат у суспільстві на час приватизації. Прикриваючись ідеями лібералізації економіки як необхідної умови формування ринкових відносин та керуючись власними клановими інтересами, владні структури надали адміністраціям підприємств та відомств невиправдано широкі повноваження щодо розпорядження продукцією та об’єктами власності державних підприємств аж до права самостійного виходу на міжнародний ринок.

За цих умов за відсутності незалежного контролю з боку держави і відповідних інститутів, що регламентують діяльність і поведінку господарських суб’єктів, посилилась тінізація економіки, розпочалось масове розкрадання національного багатства України і вивіз його за кордон без повернення виручки за продану, як правило, за демпінговими цінами, продукцію; гроші осідали на приватних рахунках і ніхто за це не ніс відповідальності, хоч в Україні й функціонували усі гілки влади [5] . Тим самим було започатковано інститут корупції на всій території України та майже на всіх щаблях влади. Корупція тут розглядається в самому широкому розумінні цього слова як підкорення владними структурами суспільних інтересів особистим або клановим інтересам та одержання внаслідок цього певного зиску. Подальше посилення негативних явищ, що призвело до суспільного хаосу, пов’язане з механізмом роздержавлення та приватизації.

Тепер, після завершення масової приватизації, можна сказати, що ідея роздержавлення розроблялась не в інтересах усього населення України і проводилась без дотримання елементарних норм соціальної справедливості. Вона так і залишилась незрозумілою для переважної більшості населення.

Плодами приватизації скористались ті ж самі номенклатурні структури, яким були відомі всі вади системи, що реформувалася, і вони змогли скористатися цим у своїх інтересах. Інакше як можна пояснити наявність багатих та дуже багатих людей з мільйонними достатками у доларовому обчисленні, коли вони мали право на приватизацію майна, еквівалентного одному приватизаційному сертифікату та 50 відсотків його вартості через внески в грошовій формі. Крім того, слід зазначити, що приватизаційний сертифікат був іменним і вільного обігу не мав.

Приватизація, або правове закріплення об’єкта власності за певним індивідом чи колективом, автоматично не вирішує проблеми раціонального й ефективного його використання в інтересах особи і суспільства. Для забезпечення якісно вищого рівня розвитку економічної системи порівняно з її минулим станом необхідно сформувати принципово нове інституціональне середовище. Реформування власності повинно здійснюватися з урахуванням не тільки економічної доцільності, а й стану політичних, соціальних, правових чинників, а також з урахуванням стану моральних, етичних факторів, менталітету народу.

Держава не створила певних нормативних інститутів правового забезпечення трансформаційного процесу. За умов відсутності сильних формальних інститутів поведінка людей регламентується неформальними інститутами, які здебільшого далекі від досконалості. Під неформальними інститутами розуміються: загальний стан суспільних інстинктів, традицій, звичок, культурних імперативів, моральних та етичних норм тощо, якими люди керуються у процесі власної життєдіяльності. Саме через призму неформальних інститутів сприймаються формальні, і чим більше деформовані неформальні, тим сильнішими і жорсткішими повинні бути формальні інститути.

Україна прийшла до самостійності з соціальною психологією, далекою від демократичних започаткувань і з суспільним менталітетом подвійної моралі у сприйнятті і здійсненні формальних і неформальних норм. Причому ця роздвоєність притаманна всім соціальним верствам населення. Так, поведінка номенклатури була орієнтована на можливість ігнорування формальних норм, а то й зневагу до закону, залежно від щабля політичної або економічної влади, яку займала та чи інша особа. При допомозі інституту всіляких пільг і привілеїв, цього інституту узаконеного беззаконня, така норма входила в звичай і сприймалася народом як нормальне явище.

Усе це не можна ліквідувати водночас, воно в’їлось у всі пори суспільства і для виправлення становища необхідно реалізувати основоположні принципи теорії порядку, виробничої та ділової етики, інституту довіри тощо.

Період трансформації характеризується станом невизначеності всієї суспільної системи та її складових. У цих умовах на повну силу дається взнаки ступінь деформування неформальних інститутів, що стає перешкодою до стабілізації. І саме тепер, коли загострюється криза моралі, психології, етики та інших соціально-культурних інституцій, необхідне активне втручання держави в процес становлення нової інституціональної системи, створення іншого інституціонального середовища, у якому не було б місця свавіллю деструктивних елементів. Усі зусилля держави мають бути спрямовані на створення досконалої законодавчої бази, вироблення механізмів втілення законів у життя, розвиток демократичних інститутів, вирішення соціальних проблем та зміну менталітету громадян, тобто всіх інституціональних складових, які забезпечують трансформаційну стабільність економічної системи, що перебуває в стані невизначеності.

За своєю суттю економіка — це еволюційна відкрита система, і вона підпорядкована закономірностям розвитку систем такого типу, незважаючи на те, що ця система може бути в стані невизначеності або хаосу. Хаос — це теж форма організації. Це стан системи з великим ступенем ентропійності * . Саме системи, що знаходяться в стані трансформації, мають високу ентропію [6] . Але саме такі системи, в яких швидко розвиваються необоротні процеси, мають високу самоорганізаційну динаміку. І якщо відсутня стороння організаційна сила, що спрямовує системоформуючі процеси, система сама починає самоорганізацію, але в такому разі посилюється фактор випадковості. Через взаємне узгодження випадкових факторів виникають кооперативні процеси, які супроводжуються колективною поведінкою елементів заново сформованої структури. Це загальні положення самоорганізації і розвитку еволюційно-відкритих систем, що діють за принципом незворотності процесів. Як правило, системи, особливо біологічні, організуються в найбільш доцільні форми, оскільки зовнішнє середовище об’єктивізує їх внутрішню структуру. Щодо соціально-економічних систем, то вони також структуруються в доцільній формі. Це загальна властивість еволюціонізуючих систем у межах довгострокового періоду.

У короткостроковому періоді суспільний розвиток може наштовхнутись на деструктивні сили, у результаті чого виникає так званий «хреодний» ефект (грец. chre — визначений на приречення; odos — шлях), який означає, що система може розвиватись не оптимальним шляхом, і сам розвиток може регресувати. І хоча внаслідок зміни соціоекономічних умов «хреодний» ефект може зникнути разом із зникненням середовища, що його породило, і суспільна система все ж таки піде в напрямі прогресивного розвитку, цей розвиток може гальмуватись протягом тривалого часу. І чим сильніші деструктивні елементи впливали на систему в період її самоорганізації, тим довший цей час, тим важче звернути на оптимальний шлях розвитку. Ці загальні положення необхідно враховувати у процесі розбудови суспільної системи України.

Економіка України перебуває в стані трансформації невиправдано тривалий період. Є підозра, що на шляху її розвитку виникає новий деструктивний фактор — «трансформаційна стабільність».

Річ у тому, що коли економіка довго перебуває в стані невизначеності, окремі особи і господарчі суб’єкти, керуючись інстинктом самозбереження, з метою власного життєзабезпечення намагаються пристосуватись до цих умов невизначеності. Кожен займає свою соціоекономічну нішу, забезпечуючи собі власну стабільність. Ці відносно стабільні мікросистеми, що створились в умовах системної нестабільності, починають чинити опір змінам, які порушують їх стабільність, незважаючи на те, що ці зміни позитивні для економічної системи в цілому і зрештою для них самих.

У результаті всі виступають за прогресивні зміни, але щоб ці зміни найменше торкались кожного, хоча кожен не вважає себе деструктивною силою. Така суб’єктизована об’єктивність заважає трансформаційним позитивним процесам і затягує час невизначеності. Усе це вимагає консолідації всіх сил у суспільстві і спрямування їх на прискорення трансформаційних процесів з метою створення належних умов життєзабезпечення населення України.

ЛІТЕРАТУРА

  1. Геєць В. Ще раз про складові економічного піднесення в Україні // Економіка України. — 1998. — № 11. — С. 19, 20, 22, 25; № 12. — С. 5, 6.

  2. Колодко І. Вопросы справедливости и экономическая политика в социалистических странах // Вопросы экономики. — 1999. — № 1. — С. 67.

  3. Нестеренко А. Современное состояние и основные проблемы институционально-эволюционной теории // Вопросы экономики. — 1997. — № 3. — С. 51.

  4. Лукінов І. Інвестиційна активність в економічному оновленні та зростанні // Економіка України. — 1997. — № 8. — С. 4—8; Лукінов І. Активізація створення політики економічних реформ. Сполучення ринкових і державних регуляторів // Економіка України. — 1998. — № 8. — С. 4—8.

  5. Воробйов Є., Тимченко Б. Тіньова економіка в умовах системної кризи // Економіка України. — 1998. — № 8. — С. 45, 46.

  6. Пригожин И., Стенгерс И. Порядок из хаоса. — М.: Прогресс, 1986.— С. 53, 169—174, 184


загрузка...