Навігація
Посилання


Економіка та підприємництво

СОЦІАЛЬНИЙ КАПІТАЛ І ПРОБЛЕМИ ЙОГО ФОРМУВАННЯ В УМОВАХ ПЕРЕХІДНОЇ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ


У сучасній світовій економіці різко посилюється рівень безпосередньої залежності розробки, впровадження, ефективного використання новітніх технологій в усіх сферах суспільного виробництва та управління від якості підготовки та рівня забезпечення інтересу до праці основної маси суб’єктів господарювання. Творчий, інноваційний потенціал робітника стає головним ресурсом економіки, нової якості економічного піднесення розвинених країн Заходу. Саме такий потенціал є запорукою успішного реформування господарських систем постсоціалістичних країн, зокрема України.

В економічній літературі розвинутих країн усе більше уваги приділяється аналізу закономірностей становлення, прояву та функціонування таких факторів розвитку, як «людський» і «соціальний» капітал. Держава і підприємці постійно збільшують частки інвестицій у цей «капітал» з метою підвищення його інноваційної ефективності. Якщо термін «людський капітал» досить розповсюджений у науковій літературі та економічній політиці Заходу, то «соціальний капітал» належить до відносно нових категорій, які з’являються останнім часом саме у зв’язку із трансформацією постіндустріального суспільства у певну надекономічну систему.

«Людський капітал» — це, на думку американського економіста Лінвуда Т. Гайгера, знання, вміння та навички, яких людина набуває і які збільшують її продуктивні здібності [4. — С. 558]. Подібну
характеристику суті поняття «людський капітал» дає й лауреат
Нобелівської премії Джеймс Б’юкенен, називаючи основними рисами майстерність, талант і здібності, що належать певному індивіду [2. — С. 314].

Однак, розглядаючи проблему формування норм та інститутів, які визначають конституційний статус-кво, тобто механізм розподілу й закріплення прав приватної власності, правила, згідно з якими здійснюється обмін цими правами між людьми та групами тощо, Дж. Б’юкенен підкреслює, що «існує разюча відмінність людського капіталу від уречевленого. Ефективна передача прав на продукт людського капіталу може бути неможливою, оскільки для її реалізації необхідна особлива поведінка власника». У той же час «між уречевленим капіталом і індивідом, що має права на продукт цього капіталу, не існує ніякого подібного зв’язку в поведінці». Отже, на думку вченого, «поки капітал індивіда переважно втілений у фізичних і/або інтелектуальних здібностях, його шанси вижити в умовах анархії або зберегти існуючі права у випадку перезаключення угоди скоріше за все близькі статусу-кво. Виходячи з цього, робить висновок Дж. Б’юкенен, «ми можемо припускати, що важливі зміни структури прав скоріше за все знайдуть підтримку в середовищі тих, хто володіє відносно більшими правами на матеріальні ресурси, ніж тих, хто володіє відповідними правами на людський капітал» [2. — С. 314].

ute;, serif;"> У наведених висловлюваннях видатного економіста фактично закладена, як ми вважаємо, методологія розуміння суті «соціального капіталу», його відмінності від «капіталу людського», основні допустимі тенденції подальшого розвитку соціально-економічної системи капіталістичного суспільства, виходячи із наявних протиріч і потреб його гармонізації та динамізації.

Отже, на нашу думку, проблема становлення «соціального капіталу», визначення його місця та ролі в інноваційному реформуванні структури відносин власності, економічної системи в цілому з позицій створення для неї позитивної історичної перспективи полягає у визнанні за «людським капіталом» права на існування його як особливого, специфічного, визначального фактора та суб’єкта виробництва із забезпеченням йому можливостей для повної самореалізації, розвитку та впливу не тільки на ефективність процесів впровадження новітніх технологій, а й на процес прийняття рішень щодо організації такого впровадження та використання його результатів. А це, звичайно, передбачає, крім наявності в індивіда талантів, здібностей, навичок тощо, ще й формування певних соціальних зв’язків і норм, закріплених у системі угод на макро- та мікрорівнях.

Таким чином, говорячи про «соціальний капітал» і його роль у процесі забезпечення ефективності соціально-економічного зростання, ми повинні, на наш погляд, виходити із розуміння таких його специфічних особливостей:

1. Наявність безпосереднього зв’язку з його носієм — висококваліфікованим працівником, наділеним не тільки певною системою знань, інформації, навичок, а й певними талантами, здатністю до творчості. Отже, не кожного суб’єкта економічних, господарських відносин можна ототожнювати з поняттям «соціальний капітал».

2. Наявність у такого носія потреби й інтересу до творчого використання своїх здібностей у процесі розвитку та використання новітніх технологій тощо.

3. Наявність потреби й інтересу до безпосередньої участі в управлінні процесами виробництва та розподілу продукту, зокрема прибутку.

4. Наявність у соціально-ринковому середовищі умов, які забезпечують можливість не тільки появи, а й реального втілення (у певних конкретних для кожного періоду розвитку межах) потреб та інтересів такого характеру.

5. Формування державою і приватним капіталом конкретних цілей економічної політики (відповідних засобів, інструментів) на макро- та мікрорівні, реалізація яких активно сприяла б подальшому формуванню і розвитку «соціального капіталу», забезпеченню ефективного використання його інноваційних потенцій.

Слід зауважити, що економісти, політики на Заході відчули потребу в аналізі тенденцій і закономірностей трансформації капіталістичної ринкової системи, зокрема таких визначальних факторів її функціонування та розвитку, як соціальна система, система відносин власності, система та характер взаємозалежностей суб’єктів цих відносин, вже досить давно. У цьому контексті можна згадати Франкліна Делано Рузвельта, Йозефа Алоїза Шумпетера, Вальтера Ойкена, Мюллера-Армака, Людвіга Ерхарда, Джеймса Б’юкенена та багатьох інших вчених і політиків, які зосередили значну частку своєї діяльності на спробі не тільки зрозуміти проблеми та перспективи подальшого існування й розвитку капіталістичної системи, а й намагалися сформулювати основні принципи дії механізму, за допомогою якого такий розвиток може бути забезпечений. Усі вони у своїх пошуках зверталися до визначення місця та ролі людини, «людського капіталу» у процесах забезпечення ефективності використання досягнень науково-технічного прогресу та науково-технічної революції, ефективності інвестицій у сферу, безпосередньо пов’язану з інноваціями.

Велику увагу зазначеній вище проблемі приділяв Римський клуб. Якщо перші доповіді, підготовлені видатними економістами на його замовлення, ставили за мету аналіз глобальних проблем виживання людства у майбутньому, то згодом, вже у доповіді Д. Боткіна, М.Ельманджри та М. Маліці «Межі навчання» (1979) проблеми реалізації внутрішнього потенціалу людини були визнані ключовими для всього комплексу глобальних проблем [7. — С. 526].

Автори доповіді «Межі навчання» розуміють процес навчання як набуття та використання нових методологічних прийомів, навичок, установок і цінностей, необхідних для того, щоб жити у світі, який швидко змінюється. Навчання для них є підготовчим процесом до того, щоб справлятися з новими ситуаціями, тобто це такий підхід до знань і життя, який підкреслює значення ініціативності людини [7. — С. 526]. Значна увага у доповіді приділяється обгрунтуванню ролі так званого «соціетального навчання», тобто навчання на рівні окремих соціальних груп, організацій, цілих суспільств в умовах динамічного розвитку соціально-економічних процесів у суспільстві.

Заслуговує на увагу принципово новий погляд на суть, значення та перспективи навчання: на думку авторів доповіді, на зміну системі «навчання підтримування», яка включає фіксовані методи і правила, призначені для того, щоб справлятися із ситуаціями, що вже відомі й повторюються, має прийти інноваційне навчання, суть якого полягає, по-перше, в орієнтуванні людей на свідомий вибір альтернатив, розвиток уяви про можливі майбутні труднощі та шляхи їх подолання, а по-друге, в активізації принципу участі — участі як цілих суспільств, так і окремих людей у процесі прийняття найважливіших рішень на всіх рівнях, починаючи з глобального і закінчуючи локальним.

Отже, згідно з підходами Римського клубу, починаючи з другої половини 70-х років, кожна окрема людина в кінцевому підсумку стає єдиною надією і єдиною гарантією подолання «ускладнень», що стоять перед людством. Фактично цією тезою визнавалися принципи, сформульовані ще на початку століття відомим філософом Сергієм Булгаковим, який підкреслював, що свобода виступає загальною основою творчого процесу, а кожна господарська епоха має свій дух і, в свою чергу, є породженням цього духу; кожна економічна епоха має свій особливий тип «економічної людини», породжений духом господарства [1. — С. 185, 187].

Науково-технічна революція, якісні зміни та розвиток потреб у подальших змінах всіх елементів продуктивних сил, характеру взаємозалежності між різними суб’єктами економічних відносин викликали до життя, до того ж як масове явище, нового працівника, з новими інтересами та мотивами до праці, з новим поглядом на своє майбутнє. Виходячи з цього, на думку Римського клубу, навчання в усіх його видах та проявах покликане розвивати й підкреслювати не тільки спільне, а й особливе в людині, не стільки регулювати, скільки стимулювати її діяльність [7. — С. 527].

Слід зазначити, що вчені і політики розвинутих капіталістичних країн не зупинились на визначенні методологічних і теоретичних проблем формування та розвитку «людського» і «соціального» капіталу. Фактично у цей же час, а значною мірою навіть раніше, під впливом процесів у економічній і соціальній системах, викликаних бурхливим розвитком науково-технічної революції і, відповідно, всіх факторів, які забезпечують ефективне використання її досягнень в інтересах розвитку ринку, ринкової системи господарювання, у Західній Європі розпочався процес активного формування відповідної економічної політики, національних урядів, спрямованої на трансформацію «людського капіталу» у «капітал соціальний», пошук засобів, за допомогою яких така трансформація могла б успішно відбуватися. Звичайно, така політика безпосередньо пов’язана як з розвитком відповідної законодавчої бази, створенням необхідних для її реалізації інститутів, так і з певними змінами у структурі та спрямованості інвестицій, що давало і дає змогу забезпечити інноваційний ефект таких інвестицій.

На макрорівні цей процес знаходить свій прояв і втілення у формуванні механізму забезпечення прав та свобод людини, реалізації принципу, згідно з яким на перший план у соціальній політиці держави висувається відповідальність суспільства за умови існування кожного його громадянина при тому, що кожний громадянин повинен відчувати відповідальність за рівень своєї ініціативи та активності в плані забезпечення свого існування. Якісно новий крок у соціальній політиці розвинутих країн — формування механізму забезпечення та підтримання класового миру, конструктивного співробітництва всіх соціальних груп.

Основними елементами такого механізму стали участь трудящих у прибутках, у власності, в управлінні виробництвом. Вже у 50-ті роки розвинуті країни Заходу розробили й прийняли ряд законів, які регламентували б процес взаємодії основних суб’єктів виробництва. Наприклад, у 1952 р. в Німеччині було прийнято Закон про права та обов’язки підприємця, колективу робітників і службовців підприємства, яким визначалося право найманих робітників на одну третину місць у раді спостерігачів підприємства. У 1957 р. в Австрії у межах формування «системи соціального партнерства» було створено паритетну комісію з питань цін і заробітної плати, куди увійшли канцлер, три міністри, представники трудящих, підприємці, експерти. На базі комісії у 1963 р. було створено Раду з економічних та соціальних питань, яка вирішує всі основні питання господарської та соціальної політики. Аналогічно у Швеції, наприклад, діє Національне управління ринком робочої сили, у Франції функціонує Соціальна та економічна Рада, у Великобританії — Національна Рада економічного розвитку.

Успіхи в реалізації національних програм соціальної політики, потреби, проблеми та перспективи подальшого інтеграційного розвитку європейських країн викликали наприкінці 80-х — на початку 90-х років до життя нову стратегічну мету соціальної політики Євросоюзу — створення єдиного соціального простору для об’єднаної Європи. Потреба в цьому продиктована «прозою життя»: саме в цей час починає наростати дисбаланс у якості умов життя та праці, а, відповідно, і в можливостях забезпечення економічного зростання в різних регіонах Європейського союзу (зокрема, по лінії, яка розділяє Північ — Південь), що означало, насамперед існування на національному рівні різного підходу до розуміння вимог соціальних законів і різних можливостей реалізації цих вимог, а для найбільш розвинутих країн — потенційне скорочення ринків збуту їх продукції.

Серед основних завдань соціальної політики цього спрямування можна назвати такі: вирівнювання економічних і соціальних структур країн—членів Союзу; скорочення безробіття; забезпечення постійного підвищення рівня та якості життя, умов праці населення; уніфікація систем і стандартів освіти на всій території Євросоюзу; розвиток механізмів соціального партнерства основних суб’єктів ринкових відносин; створення та впровадження механізмів соціальної адаптації населення різних країн—членів Євросоюзу до умов уніфікованого ринкового законодавства та наслідків інтеграційних процесів; розширення демократичних і соціальних прав громадян об’єднаної Європи тощо.

Для реалізації цих завдань уряди країн—членів ЄС забезпечили формування та впровадження цілої серії загальноєвропейських програм у сфері освіти та професійної підготовки, захисту людей похилого віку та бідних, екологічного спрямування, таких як: «Кометт», «Еразмус», «Пейс», «Сайенс», «Делта», «Ірис», «Єврожитло» тощо [5. — С. 107—108].

У 1988—1989 рр. під тиском профспілок — членів Європейської конфедерації профспілок, урядами країн, що входять до Європейського союзу, прийнята Європейська хартія про фундаментальні соціальні права трудящих. Вона являє собою ключовий елемент «людського виміру» Співтовариства, його основоположну соціальну модель, що визначає місце трудящих у соціальній структурі Європи, той соціальний стандарт, який гарантується як на національному рівні держав—членів, так і на рівні Європейського союзу в межах його компетенції [5. — С. 107—111]. Цей документ має настільки принципове значення для формування перспективних стратегічних цілей соціальної політики як Євросоюзу в цілому, так і країн його членів, що одержав характеристику Програми переходу від будівництва «Європи господарів» до будівництва «Європи трудящих».

Велику дослідницьку роботу, спямовану на формування методологічної бази соціальної політики, проведено у 60—70-ті рр. нашого століття Міжнародною організацією праці (МОП), службами ООН та ОЕСР (Організації економічного співробітництва та розвитку). Результатом її стало визначення основних пріоритетів і показників соціальної політики у сучасному світі, які дають змогу створити комплексну уяву про стан, потреби та тенденції розвитку соціального життя на міжнародному та національному рівнях. Серед пріоритетів соціальної політики щодо забезпечення нової якості працівника було виділено вісім основних блоків, або напрямів розвитку: здоров’я; розвиток особистості шляхом навчання; зайнятість та якість трудового життя; вільний час та дозвілля; економічне становище особистості; сприятливе навколишнє середовище; соціальне оточення; гарантування безпеки та правосуддя; участь у суспільному житті.

Названі вище пріоритети соціальної політики визначають основні напрями формування її стратегічних і тактичних цілей, спрямованість, характер і структуру державних і приватних інвестицій, прогнозований інноваційний, економічний і соціальний ефект від цих вкладень у людину.

Значні зміни, особливо протягом 90-х років, відбулися у підходах до розуміння ролі «людського» та «соціального» капіталів на мікрорівні, у свідомості та стратегічній політиці вищого управлінського персоналу фірм. Сьогодні у більшості розвинутих країн світу сформована й активно використовується концепція «управління людськими ресурсами», суть якої полягає у тому, що люди розглядаються як надбання компанії у конкурентній боротьбі, яке потрібно розміщати, мотивувати, розвивати разом з іншими ресурсами для досягнення стратегічних цілей організації.

Згідно з цією концепцією управління людськими ресурсами вимагає інтегрованого підходу. Воно пов’язане з динамікою всіх аспектів зовнішнього середовища діяльності компанії, охоплює всі управлінські рішення, які впливають на взаємовідносини між організацією та її робітниками, на стратегію бізнесу [6. — С. 38]. Серед багатьох завдань управління людськими ресурсами автори згаданої праці виділяють такі: участь у розробці ділової стратегії компанії; підбір, найм і розстановка співробітників; мотивація та винагорода; атестація, оцінка результатів праці; трудові відносини; пенсійна політика; спілкування та мікроклімат в організації [6. — С. 40]. Ключовими характеристиками розвитку людських ресурсів, на думку авторів праці, є їх тісний зв’язок з цілями та стратегією організації, з нинішніми та майбутніми проблемами ефективності виробництва, підтримка розвитку людських ресурсів вищим управлінням, а також постійний аналіз навколишнього середовища та виявлення сприятливих і несприятливих факторів для бізнесу у такому середовищі. Наприклад, великі компанії все більше інвестують у підготовку персоналу, оскільки зовнішній ринок праці та система освіти все менше задовольняють їхні потреби. Цьому також сприяє й життєвий цикл товарів, що скорочується, їх постійна зміна. Це в свою чергу вимагає нових кваліфікацій.

Прикро, але доводиться констатувати, що проблема визначення, формування та використання інноваційних можливостей «людського» та «соціального» капіталів ще не стала пріоритетною серед науковців і політиків в Україні. Відповідно, й інвестиції у цей вирішальний сьогодні у світовій економіці фактор не тільки не зростають, а навпаки, постійно зменшуються. Про це свідчать як стан, у якому перебуває сьогодні «людський капітал», так і характер діяльності законодавчої та виконавчої влади щодо його збереження, використання і розвитку, трансформації у «капітал соціальний».

Так, наприклад, В. Куценко та В. Удовиченко, використовуючи у своїх дослідженнях запроваджений у 1990 р. ООН інтегральний показник людського розвитку (ІРЛ), який складається з цих компонентів — довголіття, освіченості та життєвого рівня населення — свідчать, що протягом 90-х років в Україні має місце погіршення всіх трьох компонентів. Зростає смертність та зменшується природний приріст населення. Сьогодні Україна посідає перше місце у Європі за рівнем смертності й останнє — за рівнем народжуваності. Дефіцит білків і вітамінів спостерігається практично в усіх регіонах при тому, що на продукти харчування витрачається 68—75% доходів сім’ї, а в малозабезпечених сім’ях — приблизно 90%. За міжнародними методами розрахунків, якщо витрати сім’ї на продукти харчування сягають 50% її доходів, то це свідчить про досить низький рівень життя. У США і Франції ці витрати становлять 18—20%, в Італії — 18—19%, в Китаї — 19—20%, в Японії — 23—25%. Це пояснюється значною мірою рівнем доходів населення. Адже зарплата в Україні, за даними цитованих авторів, одна з найнижчих у світі. Якщо в 1991 р. середня мінімальна зарплата в 2 рази перевищувала вартість мінімального споживчого кошика, то в 1995 р. вона дорівнювала лише 46% його вартості. До того ж, в Україні спостерігається тенденція до різкого збільшення розриву між мінімальним та максимальним рівнем заробітної плати: в 1985 р. — у 4,5 раз, в 1990 р. — у 8—9, в 1995 р. — більш як у 20 разів, у січні 1996 р. — вже у 36 разів. У розвинутих капіталістичних країнах така різниця не перевищує, як правило, 7—8 разів [3. — С. 35].

Соціальні закони, що регулюють соціальну політику будь-якої держави за будь-яких умов, вимагають законодавчого та практичного спрямування на підтримку або системне переформування і розвиток соціальної структури з метою створення механізмів впливу на поведінку індивіда, сприяння засвоєнню та максимальній реалізації ним певної системи знань, норм і цінностей у процесі функціонування як члена суспільства. Приклад саме такого послідовного системного підходу до реалізації вимог соціальних законів за допомогою виваженої довгострокової соціальної політики, який подала світу Європа після Другої світової війни, ми наводили вище.

На жаль, як це не прикро, сьогодні в Україні немає консенсусу щодо методології, принципів, поля, форм і методів проведення як економічної політики в цілому, так і соціальної політики, зокрема не тільки серед різних політичних сил, а й серед різних гілок влади, які покликані значною частиною народу саме для того щоб, визначивши на основі розумного компромісу певну концепцію, програму та механізми соціально-економічних перетворень у країні, забезпечити їх реалізацію. До того ж, бажання керівних структур України проводити економічну політику фактично лише централізовано, тобто однолінійно (без надання широких прав і можливостей регіонам у виборі пріоритетів, форм, методів), може призвести лише до остаточного тотального зубожіння населення країни.

Біда ж у тому, що це зубожіння впливає не лише на матеріальний стан функціонування та відтворення індивідуума як члена суспільства. Адже основу соціальної структури формують не лише суто економічні, а й політичні, юридичні, професійні, демографічні, національні фактори, інтереси і потреби різних соціальних груп. До речі, формування поглядів у центральної влади на соціальну політику як цілісну, багаторівневу та багатофункціональну систему, що забезпечує базу нової якості економічного зростання шляхом активізації саме «людського капіталу», максимальної реалізації його інноваційного потенціалу, ще не закінчилося, про що свідчить досить розповсюджений, щоправда не тільки у нас, підхід, в основі якого лежить ототожнення понять «соціальна політика» і «соціальний захист». Останньому, на рівні документів, приділяється чимало уваги.

Неможливість з боку владних структур усвідомити повною мірою й створити механізм реалізації соціальних законів призводить до стихійного прояву причинно-наслідкових зв’язків у механізмі соціальної регуляції життя суспільства, деморалізує його, негативно впливає на систему цінностей, які формуються в індивіда та цілих соціальних груп. Втрачене сьогодні відходить у сферу впливу тіньової економіки або ж просто безповоротно деформується під впливом обставин, як наприклад, процеси, що відбуваються у зміні пріоритетів, системи цінностей у такій, можна сказати, визначальній для подальшої долі України соціальній групі, як інтелігенція (наукова, педагогічна, технічна та ін.). Завтра ж ці негативні тенденції можуть призвести до тотального відставання України від західноєвропейських держав. Адже за чисельністю спеціалістів з вищою освітою в розрахунку на 10 тис. жителів Україна посідає одне з останніх місць в СНД, а за темпами зростання населення з вищою освітою — останнє у Європі.

Аналіз таблиці показників SCI (індексу цитованості), що наводиться в статті академіка НАН України Я. Яцківа «Фундаментальна наука у сьогоднішньому світі» показує, що Україна у цій таблиці стоїть на 24 місці після Польщі, Бразилії, Тайваню. Це також є свідченням втрати державою контролю над процесом формування нової соціальної структури та інфраструктури як запоруки розвитку «людського капіталу» та становлення «соціального капіталу», забезпечення на цій основі нової якості економічного зростання, зміцнення позицій на світовому ринку [8].

Тому пріоритетами для існуючої системи влади повинні стати не тільки боротьба з інфляцією, боротьба за нові кредити, які переважно йдуть на сплату процентів за зовнішні попередні борги, а й формування чіткої позиції щодо місця держави в регулюванні інвестиційних потоків і процесів з позицій забезпечення свого майбутнього місця у світовій економіці — або європейська країна як сировинний придаток та ринок збуту для інших європейців, або технологічно потужна, динамічна, економічно та соціально здорова, сильна як конкурент і бажана як партнер для будь-якої держави світу.

Методологічною базою формування довгострокової соціальної політики, спрямованої на становлення та ефективне використання «людського» і «соціального» капіталів, мають стати записані в Конституції положення, що визначають Україну як суверенну, незалежну, демократичну, соціальну, правову державу (Ст. 1), а людину як вищу соціальну цінність у цій державі (Ст. 3, 5).

Сьогодні це лише визначення орієнтирів розвитку країни. Реалізація ж цих положень вимагає, по-перше, формування науково обгрунтованої теоретичної моделі такої соціальної держави саме для України, а по-друге, формування виваженої економічної, зокрема інвестиційної та інноваційної політики, системи практичних форм і методів реалізації цієї моделі в житті, до того ж, бажано, протягом життя нинішніх поколінь. Ці дії не повинні починатися з нуля. Адже коло проблем, пов’язаних із забезпеченням ефективного функціонування «людського капіталу» як необхідної умови економічного зростання, відоме. В умовах перехідної економіки посткомуністичного суспільства, до якого належить і Україна, це перш за все:

  • визначення соціальної ціни реформ і послідовна методологічна та практична функція держави щодо зменшення цієї ціни;

  • послідовна боротьба з безробіттям, підвищенням цін, зниженням життєвого рівня, поглибленням майнового розшарування;

  • забезпечення рівності умов життєвого старту для молоді, розподіл соціальних тягарів, пов’язаних з виходом з кризи та переходом до ринкової економіки;

  • стратегічне прогнозування, моделювання й планування розвитку соціальної сфери з позицій сприяння розвитку системи освіти, формування нової системи мотивації залучення до праці, збільшення інноваційного потенціалу працівників, зайнятих на підприємствах усіх форм власності.

Відомий і основний принцип формування механізму реалізації цих нагальних потреб суспільства — через виявлення та узгодження інтересів різних соціальних, верств і груп населення. Правильне визначення, на основі усвідомлення закономірностей взаємозалежності соціальних та економічних процесів і явищ, пріоритетів соціальної політики та механізмів їх реалізації дасть змогу перетворити соціальну інерцію й напругу в соціальну стабільність, яка є неодмінною основою економічного зростання.

Слід зазначити, що певним свідченням усвідомлення об’єктивної необхідності формування такого механізму управління ринковою економікою, який враховував би соціальні пріоритети її розвитку, зокрема необхідність формування «соціального капіталу», було створення в Україні за Указом Президента ще у 1993 р. Національної Ради соціального партнерства, до складу якої на паритетній основі мають входити по 22 представники від уряду, об’єднань профспілок та об’єднань підприємців.

Основними завданнями такої Ради мали стати: підготовка рекомендацій щодо основних напрямів державної соціальної політики, узгодження позицій сторін та пошук компромісів, участь у підготовці законопроектів з питань соціально-трудових відносин і т. ін. У цей же час було розроблено проекти законів щодо визначення принципів і форм соціального партнерства, розв’язання колективних трудових конфліктів. Але, на жаль, сьогодні і формування законодавчої бази, і дії Уряду у сфері соціальної, та й не тільки соціальної, політики йдуть ніби навздогін за проблемами, що вже існують у цій сфері, або лише зароджуються тут. Звичайно, така тактика успіху принести не може.

ЛІТЕРАТУРА

  1. Булгаков С. Н. Философия хозяйства. — М.: Наука, 1990. — 413 с.

  2. Бьюкенен Дж. Границы свободы. Между анархией и Левиафаном. Нобелевские лауреаты по экономике. — М.: Таурус Альфа, 1996. — С. 207—414.

  3. Куценко В., Удовиченко В. Індекс людського розвитку: виміри його основних параметрів та шляхи їх підвищення // Економіка України. — 1997. — № 1. — С. 19—29.

  4. Линвуд Т. Гайгер. Макроэкономическая теория и переходная экономика. — М.: ИНФРА-М, 1996. — 560 с.

  5. 1992: Новые контуры Западной Европы. — М.: Мысль, 1992. — 269 с.

  6. Управление персоналом в условиях социальной рыночной экономики / Под науч. ред. Райнера Марра и Герберта Шмидта. — М.: Изд-во МГУ, 1997. — 480 с.

  7. Худокормов А. Г. История экономических учений (современный этап). — М.: ИНФРА-М, 1998. — 733 с.

  8. Яцків Я. Фундаментальна наука у сьогоднішньому світі // Зеркало недели. — 1996. — 12 жовт.


загрузка...