Навігація
Посилання


Економіка та підприємництво

РОЗВИТОК ВИРОБНИЧОЇ ДЕМОКРАТІЇ ЯК НЕОБХІДНА УМОВА АКТИВІЗАЦІЇ ТРУДОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ


Переваги ринкового господарства найбільш повно розкриваються не лише у визначеному інституціональному і соціальному середовищі, а й в умовах послідовного розвитку виробничого демократизму. Про це переконливо свідчать Мондрагонська модель, яка
успішно функціонує в Іспанії, розвиток різних нових форм колективної власності в США, найпопулярнішою серед яких є так звана «Програма акціонерної власності для робітників і службовців» (ЄСОП), а також досвід країн з посиленою соціально орієнтованою ринковою економікою.

Як відомо, в умовах планово-розподільчої системи можливості для розвитку виробничої демократії були значною мірою обмежені. Це обумовлювалося тим, що основні економічні агенти були позбавлені господарчо-правової самостійності і в своїй економічній діяльності цілковито залежали від команд «зверху». Вони діяли згідно з економічними рішеннями, які приймалися централізовано. Ініціатива трудових колективів і окремих робітників допускалась в межах централізовано прийнятих рішень і накреслених завдань. Будь-який відступ від цього, а тим більше ризик, розглядалися як недопустимі, а іноді й трактувались як кримінальний злочин.

Приблизно (швидше за все в порядку аналогії) така ж сама ситуація з виробничою демократією складається в умовах ринкової економіки, заснованої на антагонізмі між працею і капіталом, відокремленні праці від власності на знаряддя і засоби виробництва та її кінцевих результатів. При такій системі на відміну від планового господарства економічні рішення приймаються децентралізовано, але вони ініціюються, головним чином, капіталом як головним суб’єктом або ж його представниками. Дії найманого робітника обмежуються в такому разі рамками вартості товару робочої сили. Все «суспільне» породжене кооперацією праці; узагальнення виробництва стає властивістю капіталу, що породжує відокремлення від праці безпосередніх виробників. У цих умовах у кращому випадку можуть виникнути лише елементи виробничої демократії, для всестороннього розвитку якої відсутні необхідні передумови.

На жаль, доводиться констатувати, що перетворення і реформи, що проводяться в Україні, не тільки не сприяють, а й стримують, перешкоджають розвитку виробничої демократії, без якої неможливо забезпечити діяльність механізму активізації трудової діяльності робітників підприємства. Щоб це твердження не було голослівним, необхідно зупинитися на тому, в яких випадках демократія можлива і які протиріччя виникають у процесі її розвитку. При цьому дуже важливо, щоб ці питання розглядались не самі по собі, а в плані розвитку трудової активності.

З самого початку слід підкреслити, що виробнича демократія є необхідною умовою активізації праці людей і дає змогу поряд з іншими чинниками сучасної економіки реалізувати здатність до праці, активніше вникнути у більш широкий спектр економічних і соціальних відносин. Без розвитку виробничої демократії неможлива демократія у суспільстві, і навпаки.

´Times New Roman´, serif;"> Історичний досвід, концепції економічної діяльності людини і трудової мотивації показують, що демократія і трудова ініціатива — це взаємодоповнюючі, взаємозбагачуючі процеси. Розвиток виробничої демократії сприяє послабленню дії впливу результатів праці на її активність і зростанню значення праці, як такої, і беспосередньо діяльності, як такої. Крім цього, виробнича демократія не виключає, але істотно послаблює принцип «невидимої руки», протиставлення індивідуальних інтересів.

На підприємствах, де економічна демократія активно розвивається, значно менше покладаються на індивідуальні інтереси в діяльності своїх працівників, ніж на важелі, що заохочують до кооперації, спільного використання засобів виробництва. Крім того, виробнича демократія має широкий спектр мотивацій. Вона додає до традиційних мотивів (оплата праці, добробут, корисність, задоволення потреб) специфічні мотиви діючої особистості: прагнення до самореалізації, суперництво, досягнення більшого контролю над зовнішніми обставинами, забезпечення душевного комфорту в самому процесі трудової діяльності і прийнятті економічних рішень.

Виробнича демократія буде самодостатньою тоді, коли прийняті централізовані економічні рішення є обов’язковими для всіх членів виробничого колективу і коли ці рішення здійснюються саме ними. Демократичний процес передбачає дотримання елементарного принципу справедливості: якщо потреби і здібності учасників цього процесу різні, то й частка в спільних результатах різна, якщо ж вони тотожні, то й шанси на отримання рівних часток однакові. Реалізація цих вихідних принципів демократичного процесу стає можливою у тому разі, коли право голосу розподілене поміж учасниками цього процесу на рівній основі, коли вони мають рівну можливість у ході вироблення колективних рішень висловлювати свої судження і визначати свій вибір, а також здійснювати відповідний контроль щодо їх реалізації.

Якщо підійти до оцінки ситуації, що склалася в економіці України, виходячи із зазначених вище вихідних критеріїв демократизації, то, напевне, можна зробити однозначний висновок, що здійснювані заходи з ринкового реформування економіки не ефективні, а отже, вони і не сприяють становленню виробничої демократії. Ці заходи здебільшого зводяться до лібералізації цін, які негативно позначаються на створенні належних соціально-економічних передумов для трансформації економіки й активізації трудової діяльності. Внаслідок цих заходів була порушена державна, інституційна й ідеологічна основа попередньої економічної системи, створений правовий вакуум і безлад, в умовах якого виникли сприятливі можливості для значного збагачення тих, хто стояв ближче до розпорядження і привласнення державного майна. Посилення економічної нерівності суперечить основоположним принципам економічної демократії — рівності і справедливості. Неабияке значення має і те, що нерівномірний розподіл власності є перепоною для демократизації. Узагальнено можна сказати, що необмежені права власності на знаряддя і засоби виробництва є загрозою демократії, а довільне тракту вання останньої — загроза праву власності. Вихід для подолання цієї суперечності світова практика знайшла в диверсифікації відносин приватної власності на засоби виробництва, в посиленні її багатосуб’єктивності, у розвитку приватно-дольової кооперативної форми власності.

Як відомо, ринковій економіці не характерне надмірне втручання держави в діяльність суб’єктів господарювання. Але в той же час не може бути й необмеженої економічної свободи, оскільки це може призвести до нагромадження в руках окремих осіб такої частки економічних ресурсів і багатства, яка перевищує розумні межі. Саме це нині спостерігається в Україні. Прагнучи до західного стилю життя, ділові кола в Україні значною мірою запозичили лише зовнішні його атрибути, що слід розглядати як вчорашній день. Показна розкіш «нових українців» шокує не лише переважну частину українців, які проживають на рівні або за межею бідності, а й забезпечених людей на Заході. Миттєве збагачення без відповідного трудового вкладу одних і зубожіння других, тіньовий бізнес, паразитуюче життя рантьє, відпочинок по вищому розряду — такі головні стереотипи економічної поведінки нових власників і результат ринкових перетворень. Таким чином побудувати цивілізоване ринкове господарство — справа безнадійна.

Сьогодні прийнято як завгодно критикувати колишню економічну систему, заперечуючи все, що було до її ринкового реформування. Але не можна не звернути уваги на те, що соціалістичне будівництво здійснювалося здебільшого на величезному народному ентузіазмі. Стрімке становлення радянської економіки після громадянської і Великої Вітчизняної війн навряд чи можна пояснити лише позаекономічним примусом у вигляді погрози репресій. Його рушійною силою були такі могутні трудові мотиви, як ліквідація колишньої найманої праці, економічної нерівності, монополії приватної власності на засоби виробництва, вкорінення трудового походження особистих доходів, послаблення ролі (а іноді, на жаль,
ігнорування) особистого інтересу і утвердження пріоритету колективного і державного (загального) інтересів.

Нинішня економічна трансформація, заперечуючи економічні структури колишньої економічної системи, проігнорувала і все те позитивне, що вона внесла у механізм мотивації, у систему контролю за господарською діяльністю, у розвиток економічної демократії. У ході економічних реформ було проголошено й певною мірою реалізовано тезу про плюралізм власності, про рівноправність усіх форм власності. Насправді ж різні форми власності, що мають місце в українській економіці, істотно відрізняються одна від одної насамперед рівнем демократизації. Під час проведення господарських реформ було помітним намагання передати всю повноту влади на виробництві або адміністраціям державних і муніципальних підприємств, або вузькому прошарку чи групі приватних власників. На цій основі виникли жорсткі заходи щодо обмеження прав робітників. Вони позбавлені права створювати Ради трудових колективів у випадку, якщо власність зовнішніх акціонерів становить більше 50%. Їм відмовлено в праві вводити обов’язкові нормативи на представництво робітників в органах управління на підприємствах з різними формами власності. Використовуючи перевірений практикою досвід західних країн, було б правильніше законодавчо закріпити право робітників на участь в управлінні підприємством за принципом «одна людина — один голос», незалежно від розміру частки в акціонерному капіталі, право на отримання фінансової інформації про діяльність свого підприємства, створення виробничих рад з реальними правами в управлінні підприємством.

В останні роки більшість видів нерівності в багатстві та прибутках в Україні виникає через міжфірменні та міжгалузеві розбіжності в оплаті праці, що є наслідком відсутності капіталу і робочої сили, конкурентного середовища в економіці, а значить, рушійних сил ринку. Так, у першому кварталі 1998 року середньомісячна заробітна плата в країні становила 158 гривень, при цьому у добувних галузях промисловості й атомній енергетиці — від 300 до 400 гривень; у машинобудівних і приладобудівних підприємствах, де переважно використовується праця висококваліфікованих спеціалістів, вона становила до 100 гривень; а в громадському харчуванні ледь перевищувала вартісну величину межі малозабезпеченості 1 .

Виникненню нерівності здебільшого сприяла величезна концентрація власності і дуже висока оплата вищих керівників підприємств, рішення яких частіше всього незалежні від будь-якого контролю з боку робітників і держави.

Для різних форм власності не може бути абсолютно однакових форм і методів розвитку виробничої демократії. Але для кожної з них поряд з іншими механізмами повинен бути забезпечений демократичний контроль над рішеннями, які приймаються. Цьому найбільшою мірою відповідають принцип «Одна людина — один голос» і колективне володіння фірмою. Такого порядку, наприклад, дотримуються кооперативи «Мондрагон» в Іспанії. У них право володіння не розподіляється між окремими робітниками. Таким правом наділений весь трудовий колектив як єдине ціле. Право окремого робітника визначається не володінням, а його членством. У цілому члени кооперативу наділені повними і рівними правами, однак вони не можуть посягати на частку в активах або чисту вартість фірми і розпоряджатися ними на свій розсуд. Відчужена частка акціонерного капіталу в цьому випадку фіксується правом кожного члена фірми відкривати інвестиційний рахунок, на який заноситься належна йому частка прибутку. Перевага Мондрагонської моделі полягає також і в тому, що вона є міцною підвалиною для розвитку демократичного управління територіальною одиницею і демократичного суспільства в цілому.

Одним з прикладів демократичної організації можна вважати виробничі ради, які становлять основу виробничих відносин у ФРН, де були використані різноманітні фактори сприяння зменшенню соціальних витрат при переході до соціально орієнтованої ринкової економіки. Виробничi ради на підприємствах в основному складаються з найманих робітників, які виступають рівноправними партнерами з роботодавцем. Вони наділені правами: інформаційним (право на отримання будь-якої інформації, яка цікавить робітників, і заперечення з приводу прийняття рішень); консультаційним (усі виробничі питання вирішуються спільно); правом участі в управлінні, а також правом виступу з ініціативою в інтересах усього виробничого колективу. Виробничі ради є реальною силою на виробництві. Вони повністю контролюють виробничі й управлінські рішення від прийняття і до звільнення робітників.

Отже, навіть ці кілька прикладів з виробничої демократії, яка ефективно використовується в країнах з розвинутою економікою — система «Мондрагона» (Іспанія), система ЕСОП (США) і виробничі ради (ФРН) — свідчать про те, що їхні елементи, на наш погляд, з урахуванням національних особливостей і трудових традицій можуть бути використані в Україні при переході до соціально орієнтованої ринкової економіки. Забезпечення широкої виробничої демо-
кратії передбачає використання всього найкращого, що нагромад жено і виправдало себе в розвинутих країнах.

Необхідною умовою існування демократичного суспільства є ліквідація величезного розриву в доходах. Разом з тим демократичне суспільство, на відміну від традиційного і тоталітарного, визнає об’єктивний характер протиріч інтересів окремих людей і груп й можливість їх розв’язання шляхом компромісу, який дає змогу пожертвувати частиною власних інтересів для досягнення головної спільної мети.

Західне суспільство більш структуризоване. Наявність визначеної соціальної структури сприяє виявленню інтересів, що є необхідною передумовою їх узгодження. Коли ж така структура відсутня, то так званого соціального договору, злагоди в суспільстві досягти неможливо, адже суперечності між інтересами людей і груп включають надзвичайно великий спектр соціально-психологічних, морально-етичних, матеріальних, політичних, поведінкових, побутових і світоглядних рис, через що вони не піддаються раціональному регульованню.

У ході ринкового реформування в Україні склалась саме така ситуація. Криза економічної системи сигналізує про те, що країна не може більше існувати в режимі подальшого збагачення меншості й зубожіння більшості, перерозподілу і безсоромного проїдання природних ресурсів. Подолання цих і інших недоліків можливе лише на шляху соціальної легитимізації і правової легалізації участі якомога більшої кількості людей у прийнятті економічних рішень, перетворення демократії в механізм формування середнього класу. Лише середній клас може забезпечити не тільки умови для демократії, а й саму демократію, а отже, і стабільність ринкових відносин і суспільства в цілому.

ЛІТЕРАТУРА

  1. Блази Д. Р., Круз Д. А. Новые собственники (Наемные работники — массовые собственники акционерных компаний): Пер. с англ. — М.: Дело, 1995. — С. 319.

  2. Буторина О. В. Испания: стратегия экономического подъема. — М.: Наука, 1994. — С. 154.


загрузка...