Навігація
Посилання


Економіка та підприємництво

АНАЛІЗ ОРГАНІЗАЦІЇ ОБЛІКУ ТА РОЗПОДІЛУ ОПОСЕРЕДКОВАНИХ ВИТРАТ


Традиційна система калькулювання у нашій країні виходить з включення у собівартість всіх витрат на виробництво продукції. У практиці зарубіжних країн прийнято розподіляти витрати на калькульовані та некалькульовані. До перших належать прямі та опосередковані витрати, безпосередньо пов’язані з обсягом виробництва, до других — загальногосподарські та комерційні втрати, пов’язані не стільки з обсягом, скільки з періодом часу, протягом якого ці витрати мали місце. Перші включаються у собівартість продукції, другі відносяться безпосередньо на зменшення доходу (або прибутку) від реалізації у тому періоді, в якому вони виникали.

Незважаючи на те, що залежно від прийнятої підприємством організації обліку витрат на виробництво названі вище витрати як умовно-постійні можуть бути списані в дебет рахунку 46 «Реалізація», і здавалося б, шлях до використання міжнародних принципів обліку відкритий, але ніхто його не використовує. Підприємства використовують старий спосіб обліку — загально-виробничі витрати (ЗВВ) та загально-господарські витрати (ЗГВ) — і списання їх на рахунки 20 «Основне виробництво», тобто калькулюють повну собівартість продукції.

Головна причина цього пов’язана з тим, що становище виробників націлює їх на методи ціноутворення, засновані на розрахунках повної собівартості. Крім того, навіть на аналітичному рівні не створена система співпідпорядкованих показників доходів і прибутку, яка розкривала б весь процес формування прибутку.

Усі опосередковані накладні витрати, що розподіляються у вітчизняному обліку, можна розподілити на дві групи: загальногосподарські (рахунок 26 «Загальногосподарські витрати»), які обліковуються і плануються на рівні підприємства у цілому, і виробничі накладні витрати (рахунок 25 «Загальновиробничі витрати»), які обліковуються й плануються на рівні цехів даного підприємства.

Загальногосподарські витрати мають чітко визначений характер і належать до періодичних витрат, тобто залежних від тривалості звітного періоду і згідно з міжнародними стандартами бухгалтерського обліку можуть не розподілятись опосередкованим чином між об’єктами калькулювання, а прямо відноситись на той чи інший рахунок результатів.

Облік виробничих витрат при використанні директ-костингу допускає два підходи.

Перший — використання принципу поділу виробничих накладних витрат на постійно-змінні в обліку повної собівартості, що необхідне для аналізу ефективності діяльності підрозділів підприємства і визначення впливу цієї діяльності на результати виробничої діяльності.

Постійні витрати не залежать від обсягу виробництва підрозділів підприємства. Їх розмір встановлюють у кошторисі згідно з обсягом діяльності підрозділу, орієнтованого на нормальне завантаження виробничих потужностей.

Використання окремих угруповань постійних і змінних виробничих накладних витрат в обліку повної собівартості пов’язане із взаємним розподілом накладних витрат допоміжних підрозділів і наступного їх віднесення на основні підрозділи. Постійні накладні витрати включають у розрахунок розподілу, зауважуючи фактичний обсяг діяльності, а змінні накладні витрати включають у розрахунок повніст

ю.

Для обліку економії або перевитрат за накладними виробничими витратами у системі рахунків управлінського обліку відкривається спеціальний рахунок «Відхилення за накладними витратами за рахунок змін обсягу діяльності». Розраховані відхилення відображають у дебеті цього рахунку: перевитрату звичайним записом, економію — червоним. У кінці звітного періоду зараховані на цьому рахунку відхилення списують на дебет рахунку результатів, підкреслюючи тим самим вплив коливань постійних витрат залежно від обсягу на результати виробничої діяльності.

Другий підхід пов’язаний з тим, що в обліку за підрозділами, місцями виникнення витрат між ними розподіляють тільки змінні виробничі накладні витрати. Постійні ж витрати не розподіляють, а загальною сумою списують у дебет рахунку результатів діяльності підприємства. Такий підхід викликає необхідність ведення за підрозділами двох рахунків для обліку виробничих накладних витрат: «Постійні виробничі накладні витрати» та «Змінні виробничі накладні витрати».

В існуючий практиці обліку на металургійних підприємствах у якості рахунку постійних виробничих витрат може використовуватись рахунок 25, а в якості рахунку змінних витрат — 24.

Крім того, при другому варіанті можна взагалі не збирати постійні витрати на рахунках виробничих підрозділів, а прямо списувати їх з рахунків витрат на рахунок результатів. Але оскільки облік накладних витрат за виробничими підрозділами пов’язаний не тільки з методикою їх розподілу, а й з контролем за ефективністю роботи підрозділів, то рахунки постійних накладних витрат виробничих підрозділів можна використовувати в обох випадках.

У міжнародній практиці бухгалтерського обліку існують дві основні системи віднесення витрат на продукцію. При системі віднесення витрат на замовлення, витрати реєструються за кожним окремим виробом (послугою) або за партією однакових виробів (послуг). При системі віднесення витрат на процес витрати збирають за всіма окремими виробами разом і потім розподіляють на кількість готових виробів і виробів, які перебувають у виробництві (за їхнім еквівалентом у готових виробах), з урахуванням ступеня готовності на кінець звітного періоду.

Опосередковані витрати розподіляють за виробами на основі коефіцієнтів накладних витрат. Коефіцієнти, як правило, розраховуються до початку відповідного фінансового року, оскільки використання попередньо розрахованих коефіцієнтів дозволяє з меншими зусиллями досягти більш значущих і своєчасних даних про собівартість продукції. Коефіцієнти накладних витрат використовують для розподілу опосередкованих витрат за виробами, що припадають на цей центр витрат.

На підприємствах чорної металургії України на основі «Типового положення по плануванню, обліку та калькулюванню собівартості (робіт, послуг) у промисловості» № 473 від 26.04.96 р. сума загальногосподарських витрат розподіляється між окремими видами продукції пропорційно кількості цієї продукції, перерахованої у приведену вагу, а перерахунок здійснюється за коефіцієнтами приведення.

Однак у методиці не вказано, як повинен розраховуватись коефіцієнт приведення. Через це вибір бази даних для розподілу опосередкованих витрат продовжує залишатись одним з важливих питань удосконалення калькулювання собівартості прокатної продукції. Досі немає єдиного підходу до розрахунку перевідних коефіцієнтів. Вони розраховуються або за співвідношенням комплексних розцінок, або за співвідношенням погодинної продуктивності агрегатів при виробництві окремих виробів. В обох випадках враховується тільки різна трудомісткість виробів. Але коефіцієнт приведення має відображати не тільки трудомісткість, а й матеріало- та енергомісткість, тобто виступати в якості комплексного показника.

У прокатному виробництві чорної металургії визначення витрат, пов’язаних з виробництвом окремих профільорозмірів прокату має велике значення як для аналізу роботи станів, цехів, підприємства, так і для правильного обчислення ціни конкретного виду прокату. Розподіл витрат за переділом (до яких належить частина загальноцехових витрат), а також загальногосподарських витрат за видами продукції здійснюється за допомогою перевідних коефіцієнтів, які повинні враховувати всі фактори, впливаючи на розмір витрат за переділом при виробництві прокату окремих видів, на які складається калькуляція.

Коефіцієнти накладних витрат можна визначити як здатність накладних витрат переносити свою частину на окремі види продукції. Перевідні коефіцієнти являють собою відношення погодинної продуктивності стану при прокаті профільорозміру, який має найбільшу питому вагу в обсязі виробництва, до погодинної продуктивності стану при виробництві цього типорозміру.

Однак перевідні коефіцієнти мають значний недолік, оскільки в нормативних документах не обумовлюється перелік факторів, що впливають на розмір витрат переділом при виробництві окремих видів прокатки, що призводить до неспіввідношення витрат за переділом на виробництво однойменної продукції на різних підприємствах. Перевідні коефіцієнти не повною мірою враховують технологічну трудомісткість виготовлення окремих видів прокату.

Для найбільш правильного відображення та розподілу опосередкованих витрат доцільно: по-перше, ширше використовувати ПЕОМ; по-друге, коефіцієнти розподілу опосередкованих витрат формувати на більш науковій основі, тобто використовувати економічні прогнози. Такі розрахунки засновані на використанні прогнозованої на даний час величини витрат і обсяг, який передбачає випуск готової продукції. У такому разі коефіцієнт розраховується в три етапи:

  1. Складання прогнозу накладних витрат. Розрахунок прогнозованої величини накладних витрат на підставі динаміки витрат. Цю операцію необхідно виконувати для кожного виробничого підрозділу на наступний звітний період.

  2. Вибір критерію для розподілу накладних витрат. Для цього визначають зв’язок між накладними витратами і обсягом готової продукції, використовуючи який-небудь з вимірювачів виробничої діяльності (звичайно використовуються такі базові показники, як: відпрацьовані машино-години, сума нарахованої заробітної плати виробничих працівників або кількість випущеної продукції).

3. Розподіл прогнозованої на наступний період величини накладних витрат на прогнозоване кількісне вираження критерію (години, вироби). В результаті цієї операції отримують нормативний коефіцієнт накладних витрат. Потім накладні витрати відносять на кожний вид продукції з використанням цього коефіцієнта.

Таким чином, проблема розподілу ЗВВ та ЗГВ, а також витрат за переділом та вибір правильного методу розподілу опосередкованих витрат, можуть наблизитись до свого вирішення.

ЛІТЕРАТУРА

1. Кузьминский А. Н. Учетная и аналитическая информация в объединении. — К., 1979.

2. Слабинский В. Т. Процесс учета и анализа затрат на производстве. — М.: Финансы и статистика, 1982.

3. Пушкарь М. С. Совершенствование учета и экономического анализа в промышленности. — К., 1988.


загрузка...