Навігація
Посилання


Економіка та підприємництво

Принципи планування в умовах перехідного періоду


Ринкові перетворення в Україні призвели до знищення породженного адміністративно-командною системою господарського механізму і не породили нового. Відсутність системи, що рухає економіку — а саме так можна визначити сутність складного й різнопланового поняття господарського механізму — призводить до її функціонування в режимі виживання. Він не сприяє розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, поляризує інтереси держави, регіонів, підприємств, державного і приватного секторів, викликає взаємну недовіру, перешкоджає ефективному використанню матеріальних, трудових та фінансових ресурсів, зумовлює катастрофічне падіння життєвого рівня населення.

Для подолання кризи потрібна активна державна економічна політика. Одним із головних заходів для її реалізації є, як засвідчує досвід розвинутих країн, планування. Воно надає змогу забезпечити системний, комплексний підхід у розв’язанні загальнодержавних та регіональних проблем соціально-економічного розвитку, поєднати інтереси різних суб ’ єктів господарювання та узгодити дії, спрямовані на досягнення поставлених цілей.

В Україні відкинуто директивне планування, а індикативне (рекомендаційне) планування зведене по-суті лише до розробки щорічних загальнодержавних та регіональних програм. У Конституції вказується, що Кабінет Міністрів « розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України» (ст.116), а «обласні та районні ради затвержують програми соціально-економічного та культурного розвитку відповідних областей і районів та контролюють їх виконання » (ст.143), але термін « планування » взагалі не застосовується .

Не визначенний він і окремими законами, хоча потреба в цьому зумовлюється сутністю плану : адже це заздалегідь визначений порядок, послідовність здійснення накресленої на певний період програми із зазначенням її мети, змісту, обсягу, методів, засобів, послідовності і терміну виконання. Тож планування повинно мати відповідні вимогам часу правові підстави та методологію.

Методологія планування — це сукупність наукових принципів та методів розробки планів на державному та регіональному рівнях. Виходячи з вітчизняного й іноземного досвіду, до основних методологічних принципів планування в сучасних умовах слід віднести такі : аналіз пріоритетності, збалансованості, безперервності, узгодженості та контрольованості.

Розробці планів має передувати аналіз стану економіки, закономірностей та тенденцій суспільного розвитку . Щоб виявити проблеми, на розв ’ язанні яких потрібно зосередити зусилля в плановому періоді, аналіз має бути системним і комплексним. Принцип аналізу — обов ’ язкове висхідне положення планування.

Брак ресурсів, зокрема фінансових,робить неможливим одночасний вихід із кризового стану всіх галузей та регіонів. За цих умов держава має визначити пріоритети — найважливіші складові народного господарства чи процеси, першочерговий розвиток яких зумовлюється стратегічними цілями та завданнями її економічної політики. Реалізація принципу пріоритетності пов ’ язана з першочерговим ресурсним забезпеченням провідних ланок, встановленням правових, органі

заційних та економічних засад їх прискореного розвитку та послідовного визначення завдань усім іншим ланкам відповідно до провідних.

Вирішення трьох найважливіших економічних проблем суспільства — що виробляти, за рахунок яких ресурсів виробляти та для кого виробляти — вимагає збалансованості народногосподарського комплексу. Вона досягається шляхом регулювання численних галузевих та територіальних пропорцій, співвідношень між виробництвом та споживанням, виробничою та невиробничою сферами, секторами економіки за формами власності, грошовими доходами і витратами населення та ін. Збалансованість — визначальний показник економіки та регіональних ринків, а її досягнення є одним із основних принципів планування.

В умовах кардинальних структурних перетворень у народному господарстві головним засобом регулювання пропорцій мають бути перспективні програми та плани як документи, що визначають стратегію соціально-економічного розвитку. Поточні (річні) програми і плани мають розроблятися на основі перспективних як оперативний, тактичний засіб державного регулювання економіки . За допомогою системи узгоджених у часі і змісті перспективних та поточних планів і програм досягається безперервність планування, необхідність якої випливає з безперервності відтворювального процесу. Застосування цього принципу дозволяє своєчасно визначити основні напрями соціально-економічного розвитку з урахуванням особливостей перехідного періоду, систематизувати планування та поліпшити його якість.

Плани та програми можуть стати ефективним засобом управління економікою тільки тоді, коли вони забезпечують узгодженість дій держави, регіонів та окремих господарюючих суб ’ єктів усіх форм власності, спрямованих на досягнення поставлених цілей і завдань. Інтереси суб ’ єктів господарювання мають поєднуватися в напрямку досягнення кращих кінцевих результатів кожним з них. Для цього потрібніпрозора інформаційна база, аналіз варіантів майбутньої економічної ситуації, узгодженість подальшого розвитку та визначеність економічних важелів, здатних забезпечити взаємну вигоду реалізаторам планів та програм. Дотримання принципу узгодженості є запорукою виконання планових завдань.

Планування — це не лише процес складання планів, але й постійний контроль за їх здійсненням. Всебічна контрольованість дозволяє вчасно оцінити економічну ситуацію, виявити прорахунки, недоліки та невикористані можливості й намітити оперативні заходи для досягнення необхідних результатів.

Вказані методологічні принципи планування слід застосовувати як цілісну систему , без якої втрачається його регулююча функція. Підтвердженням цьому є практика останніх років. Замість системи перспективних і поточних планів, здатної поєднати стратегію і тактику соціально-економічного розвитку, нині практикується лише складання щорічних програм. Показники їх на рівні регіонів не є основою для розробки місцевих бюджетів, а вони, в свою чергу, не слугують фінансовим підґрунтям для розв’язання проблем місцевого значення. Неузгодженість програм та місцевих бюджетів призводить до їх щорічного невиконання.

В Київській області, наприклад, протягом останніх років завдання щодо видатків місцевих бюджетів виконувалися трохи більше, ніж на половину, а з окремих із них на 30—40% (див. табл.1). При цьому структура видатків змінювалася хаотично : рівень фінансування народного господарства, який у 1997 році був у 2,1 раза нижчий , ніж рівень витрат на утримання органів управління, за три роки скоротився з 12,3 до 2,3% у загальній сумі видатків; щорічно скорочувалася частка витрат на фінансування соціально—культурних заходів, карколомно падала питома вага витрат на соціальний захист населення та інших видатків.

Таблиця 1

Структура та рівень виконання обласного
бюджету З видаткІВ, спрямованих
на фінансування обласної комунальної власності
(розраховано за даними звітів про виконання
обласного бюджету київської області за 1995—1997 роки)

1995 рік

1996 рік

1997 рік

В %
до
підсумку

Вико-
нання
плану,
%

В %
до
підсумку

Виконання
плану, %

В %
до
підсумку

Вико-нання
плану, %

Видатки — всього
з них на:

100

83,9

100

50,1

100

55,5

Фінансування соціального
захисту населення

22,5

101,3

15,1

37

30,7

60,6

Фінансування соціально-культурних заходів

56,2

78,9

63,6

59,9

58,7

54,5

Фінансування народного
господарства

12,3

82,2

8,5

30,4

2,3

42,5

Утримання органів управління

2,2

103,3

5,3

82,1

5

66,1

Інші видатки

6,8

78,1

7,7

41

3,3

37,8

Такий стан , характерний майже для всіх регіонів України, є наслідком непередбачуваності подій, недотримання принципів планування та застосування зумовлених режимом виживання методів формування взаємонепов ’ язаних регіональних програм та місцевих бюджетів.

Причинами цих негативних явищ є невизначеність засад державної економічної політики, відсутність ефективного господарського механізму, спрямованість правових, організаційних та економічних заходів на полегшення страждань деградуючої економіки, а не виведення її на шлях зростання.

Для виходу з кризи потрібно насамперед подолати ці перешкоди. Верховна Рада згідно з Конституцією України повинна визначити основні засади державної економічної політики на перехідний період. У відповідності з ними має бути створений новий господарський механізм, найсуттєвішою складовою якого стане відроджене на науковій основі планування.

Ця пропозиція не є спробою відновити засоби командно-адміністративної системи управління економікою . Мова йде про індикативне планування, побудоване на наведених вище методологічних принципах та законодавчо визначених нормативно-правових і організаційних засадах.

Альтернативою плануванню як засобу державного регулювання економікою є лише ринкове саморегулювання, але воно не здатне вивести країну зі стану економічного занепаду. Про це свідчать досвід розвинутих країн та наслідки ринкових перетво рень в Україні, в якій за 1991—1997 роки валовий внутрішній продукт скоротився на 58,8%, обсяг капітальних вкладень знизився
у 4,8 раза, а реальна заробітна плата зменшилася більше, ніж утри чі * .

Впровадження планування є невідкладним завданням, від виконання якого на державному та регіональному рівнях залежить керованість економікою та економічне зростання. Організаційні заходи, які потрібно здійснити з цього приводу, мають забезпечити чітке розмежування повноважень і функцій центральних і регіональних органів управління, сприяти реформуванню бюджетної системи та встановленню взаємозв ’ язків між програмами і планами соціально-економічного розвитку та бюджетами.

Література:

1.Павловський М. А. Макроекономіка перехідного періоду. Український контекст. — К.: Техніка, 1999.

2.Панасюк Б. Я. Прогнозування та регулювання розвитку економіки. — К.: Поліграфкніга, 1988.

3.Голос України. — 1999. — 10 березня. — № 43 (2045).


загрузка...