Навігація
Посилання


Економіка та підприємництво

ІННОВАЦІЙНА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ: ВИБІР ПРІОРИТЕТІВ НАУКОВО-ТЕХНІЧНОГО РОЗВИТКУ


Відразу зауважимо, що для нас не існує питання про доцільність втручання держави в інноваційний процес: державне регулювання — незмінний атрибут будь-якої розвинутої економічної системи, що змінюється залежно від національно-державних, конкретно-історичних та інших умов. Що стосується України, то, оскільки перехід до ринкової економіки для неї ще попереду, ми приречені на найактивніше втручання держави в економічне життя.

В Україні за останні роки держава послідовно самоусувалася від економічного регулювання. Причиною цього є однобічні уявлення про самодостатність лібералізації господарчої діяльності для економічного зростання завдяки ринковій самоорганізації. Екстраполяція тенденцій здійснюваної «активної політики економічної стабілізації» показує, що зрештою українська економіка перетвориться на повністю деіндустріалізовану, тобто — це руйнівна політика втрачених можливостей.

На жаль, за останні роки Україна втратила найважливіші складові прискорення НТП, застосування новітніх технологій, здійснення активної інвестиційної та інноваційної політики.

Відсутність чітко сформульованої стратегії науково-технічного розвитку України тим більш незрозуміла, що найважливіші показники, які визначають місце країни у світовій економіці і міжнародних відносинах — це розвиток науки та інноваційної сфери.

Інноваційна політика держави пов’язана з перетворенням національних виробничих структур з метою формування наукомістких і технологічно інтенсивних секторів і галузей для виробництва нових видів продукції. Особливе завдання інноваційної політики — створення стимулюючого механізму взаємодії науки, виробництва і маркетингу на підприємствах. Міжнародний аспект інноваційної політики передбачає посилення національної конкурентоздатності.

Принциповий момент в інноваційній політиці — установлення пріоритетів. Зокрема, визначення і реалізація найважливіших напрямів науково-технічного прогресу.

Для цього в розвинутих країнах сформувався механізм, що охоплює систему державних органів, науково-технічних організацій з фіксуванням їхньої ролі та принципів взаємодії у сфері формування і реалізації пріоритетів. Тут «принципова особливість полягає в розмежуванні функцій вибору, оцінки і реалізації пріоритетних напрямів науково-технічного розвитку» [4, c. 17].

Пріоритети формуються залежно від ступеня розвитку конкретної економічної системи.

У розвинутих країнах помилка у виборі пріоритетів (по-іншому: у пропорціях розподілу матеріально-технічних ресурсів) може призвести до значних збитків. В умовах спаду ефективності виробництва, за наявності гострих соціально-економічних проблем помилкове визначення пріоритетів, по суті, веде до економічного краху.

Економіка з високим дефіцитом ресурсів орієнтується на вирішення завдань сьогодення, відбувається звуження стратегічних горизонтів, збільшується ринкова невизначеність. Це зменшує довіру до будь-яких урядових програм, тоді як інноваційна сфера без такої довіри згасає, оскільки саме тут найвищий ризик інвестування капіталу.

Під пріоритетними розуміються такі науково-технічні напрями, для здійснення яких потрібна пряма або непряма участь державних органів як у процес

і формування, так і у фінансуванні. Мова йде про концентрацію коштів (подібно до японської політики «лазерного променя») на розвиток ключових напрямів, «точок зростання» нової відтворювальної структури, яка вже окреслюється у світовому господарстві на наступні роки.

Це такі науково-технічні напрями, розвиток яких веде до прогресивних структурних зрушень в економіці в цілому і забезпечує досить швидке зростання рівня задоволення потреб. Але це передбачає аналіз конкретної економічної ситуації, виявлення актуальних проблем, збільшення та можливе використання науково-технічного потенціалу для їх розв’язання. Водночас є галузі (особливо фундаментальні науки), де пріоритети аж ніяк не зв’язані з поточними завданнями. Це потребує формування системи критеріїв їх оцінки: соціально-економічних, екологічних та техніко-економічних. Необхідність останніх обумовлена тим, що пріоритетні напрями мають розглядатися в контексті загальної логіки науково-технічного розвитку.

Зростає схожість критеріїв вибору пріоритетів НТП та механізмів їх реалізації в розвинутих у науково-технічному відношенні країнах. Це необхідно брати до уваги при формуванні системи пріоритетів та засобів їх реалізації в нашій країні.

Практика інноваційної діяльності в різних країнах вельми різноманітна та динамічна, але можна окреслити деякі спільні моменти, що будуть корисними для нашої країни.

По-перше, найважливішим серед цих тенденцій є те, що протягом останніх років практично в усіх розвинутих країнах підвищилася роль держави у виборі пріоритетів науково-технічного розвитку і прогнозованого забезпечення їх, що виявляється у створенні в більшості країн спеціальних управлінських структур. Наприклад, у Франції — це Парламентське управління з питань відбору в галузі науки і техніки, у Німеччині — Комісія з оцінки технології, у США — Управління з питань оцінки технології. Європарламент ухвалив резолюцію щодо створення Європейського парламентського управління з питань оцінки пріоритетів і вибору в галузі науки і техніки.

Зростаючий інтерес до довгострокового науково-технічного прогнозування і визначення пріоритетів у стратегічних напрямах державної інноваційної політики зумовив розроблення відповідних програм.

Стратегічне прогнозування стало необхідністю, тому більшість країн періодично друкують так звані «білі книги», в яких відображаються пріоритети національної інноваційної полі-
тики.

По-друге, сьогодні у світовій економіці вважається аксіомою твердження про те, що необхідною умовою ефективної інноваційної діяльності, крім високих темпів розвитку науково-технічного потенціалу є високий рівень інноваційної сприйнятливості, який досягається, між іншим, через діяльність держави. Саме на цих положеннях ґрунтуються принципи інноваційної політики США, які проголошують: 1) урядову підтримку фундаментальних досліджень і одночасно перенесення більшої частини витрат на прикладні дослідження на приватний сектор. Адміністрація підтримує лише ті довгострокові прикладні НДЕКР, що мають потенційно велике значення для держави; 2) встановлення пріоритетів у сфері науки і техніки, що в основному покладено на адміністративно-бюджетне управління; 3) стимулювання перебудови промисловості згідно з планом економічного розвитку, що дає змогу приватному сектору фінансувати особливо перспективні роботи.

У процесі визначення пріоритетів розглядаються різні варіанти програм наукових досліджень, при цьому урядові органи користуються послугами спеціальних експертних комісій. Наприклад, у США — це комісія з науково-технічної та державної політики, що складається з представників Національної академії наук, Національної інженерної академії та інших організацій.

У США процес формування системи державних пріоритетів спрямовано на розширення асигнувань на НДЕКР і регулювання їхнього розподілу [3, c. 970].

В Японії державна політика пріоритетів передбачає два підходи: освоєння зарубіжного досвіду шляхом закупівлі ліцензій та розвиток власних досліджень і розробок. Причому з початку 80-х років перевага віддається другому напрямові, що свідчить про поступовий перехід до політики динамічного планування наукових досліджень і освоєння нових технологій [5, c. 56].

Таким чином, у сучасному світі сфера наукових досліджень і розробок перестає бути стихійним генератором структурних зрушень в економіці. Визначаючи коротко- та довгострокові пріоритети науково-технічного розвитку, державні управлінські структури виявляють ініціативу в розробленні цільових дослідницьких програм і законодавчо визначають заходи прямого і непрямого стимулювання їх реалізації та впровадження результатів розробок у виробництво.

Розглянемо як установлюються пріоритети в Україні.

Взаємовідносини науки та органів державної влади й управління регулюються Законом України «Про наукову та науково-технічну діяльність», прийнятому Верховною Радою в грудні 1998 р. Відповідно до цього закону визначення і реалізація пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки мають стати найважливішим елементом державної науково-технічної політики.

Постановою Верховної Ради №2705 від 16 жовтня 1992 р. «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки», визначено такі пріоритетні напрями:

  • охорона навколишнього середовища;

  • здоров’я людини;

  • виробництво, переробка і зберігання сільськогосподарської продукції;

 екологічно чиста енергетика і ресурсозберігаючі технології;

 наукові проблеми розбудови державності України;

 нові речовини і матеріали [2, c. 258—259].

Однак процес визначення пріоритетів на детальнішому рівні залишається неясним. Незрозумілі критерії, що використовуються при відборі. Але чітко окреслюється тенденція розподілу незначних фінансових коштів великій кількості колективів. А також відбору передових технологічних програм без достатньої уваги до можливостей їхнього застосування.

Конкурсне фінансування науково-технічних досліджень по лінії Міністерства України у справах науки і технології практично зберігає існуючу структуру, а за розмірами витрат на один проект підтримує традиційну організаційну ланку — лабораторію чи малий відділ.

На думку деяких авторів, структурним недоліком є також зосередження переважної частини коштів програм у Києві та у великих промислових містах, де діють академічні науково-дослідні організації, що свідчить про недостатню участь у конкурсах периферійних, зокрема галузевих, науково-дослідних та проектних організацій, а також вищих навчальних закладів [1, c. 96].

Не сприяє ефективному розподілу коштів на програми відсутність методологічних засад обґрунтування проектів та програм. У системі управління науково-технічними програмами немає спеціальних підрозділів, які б систематично аналізували технічні та соціально-економічні наслідки реалізації програм. Тому слід погодитись з пропозицією про доцільність створення в Міністерстві України у справах науки і технології підрозділу, який би здійснював методологічні та аналітичні дослідження з економіки та організації науково-технічного програмування [1, c. 96].

Узагальнюючи сказане, ще раз наголошуємо на тому, що враховуючи стан економіки України, коли фінансові й матеріально-технічні ресурси вкрай обмежені, інноваційна політика держави повинна мати селективний характер, будуватися на обґрунтованій стратегії вибору та реалізації пріоритетів.

Література

1.Бажал Ю. М. Економічна теорія технологічних змін: Навчальний посібник. — К.: Заповіт, 1996. — 240 с.

2.Про наукову та науково-технічну діяльність: Закон України // Урядовий кур’єр. — 1998. — 24 грудня.

3.Инновационный менеджмент: Справочное пособие / Под ред. И.П. Завлина. — М., 1997. — 540 с.

4.Коренной А. А. Курс инновационного менеджмента. — К., 1997. — 334 с.

5.Малицкий Б. А. Наука Украины: динамика и проблемы // Наука і наукознавство. — 1997. — № 1—2. С. 30.

6.Минеева И. Л. Особенности национальных механизмов управления развитием приоритетных направлений научно-технической политики США и Японии // Экономика и математические методы. — 1991. — Т. 27. — Вып. 5. — С. 965—972.


загрузка...