Навігація
Посилання


Економіка та підприємництво

СТВОРЕННЯ «ІНВЕСТИЦІЙНОГО ФОНДУ» В РАМКАХ АКЦІОНЕРНИХ ТОВАРИСТВ БУРЯКОЦУКРОВОГО ПІДКОМПЛЕКСУ АПК УКРАЇНИ


Виробництво цукру завжди було візитною карткою економіки України. Цукор — один з головних стратегічних експортних товарів (7—8% загального обсягу експорту товарів з України — до 5,5 млн. т (з урахуванням цукру, виробленого з тростини)). Але, на жаль, доводиться констатувати, що за останні роки становище в галузі різко погіршилося (табл. 1).

Таблиця 1

ВИРОБНИЦТВО ЦУКРОВИХ БУРЯКІВ ТА ЦУКРУ В УКРАЇНІ в 1990-х рр.

Показники

Роки

У середньому
за період
1990—1994 рр

1995

1996

1997

1998

Посівна площа, тис. га

1516

1467

1397

1076

825

Урожайність, ц/га

209

205

202

185

172

Валовий збір, млн. т

31,6

29,6

25

20,8

15,3

Вироблено цукру, тис. т

3510

3857

3400

2001

1600

Якщо врахувати, що внутрішні потреби України в цукрі становлять, за різними оцінками, 1,5—2 млн. т, то ми реально стали перед загрозою його дефіциту для покриття власних потреб. У 1999р. очікувалося, що буде вироблено 1,2 млн. т цукру. З огляду на такі тенденції, через 2 роки можна говорити про загибель української цукрової промисловості.

Головними причинами такого становища є:

  • загальний кризовий стан української економіки (інфляція, дефіцит бюджету і, звідси, практично, відсутність державної підтримки підприємств, зниження купівельної спроможності населення тощо);

  • погіршення кон’юнктури світового ринку цукру, особливо ринку країн СНД;

  • низький рівень господарювання, слабка (застаріла) матеріальна база підкомплексу, відсутність оборотних засобів для її по новлення і, як наслідок, критичний фінансовий стан підкомплек су;

  • неврегульованість взаємовідносин між бурякосіючими господарствами і цукровими заводами  головною, стрижневою ланкою бурякоцукрового виробництва. Причому ця неврегульованість зумовлена невирішенням двох принципових питань: проблем відносин власності і договірних відносин з постачання і переробки сировини, ігнорування яких і призвело до відособлення у стосунках між господарствами і заводами. Це відбулося внаслідок непродуманих дій держави у сфері приватизації та недосконалого механізму розподілу і реалізації кінцевого продукту. Історичні партнери

    з виробництва цукру перетворилися в конкурентів з його реалізації, що призвело до виникнення в Україні фактично двох ринків цукру: заводів і постачальників сировини, де цукор продавався за цінами, набагато нижчими від собівартості виробництва продукції.

Спроба вирішити цю проблему через запровадження в 1996 р. на рівні держави механізму створення так званого «регульованого ринку цукру» за аналогією країн ЄЕС, Польщі (встановлення мінімальних гарантованих цін та квот на цукор і цукровий буряк при реалізації на внутрішньому ринку та відмова від давальницької схеми) була невдалою. Основною причиною цього було те, що такий механізм не мав конкретної підтримки з боку держави. А головне — запропонований варіант дій не вирішував головних проблем підкомплексу в принципі, а лише перекладав основний тягар витрат на плечі споживачів. Іншими словами, передумови для створення цивілізованого ринку цукру в Україні ще не створені.

Необхідно насамперед вирішити найболючіше питання — залучення інвестицій у бурякоцукрове виробництво, адже матеріально-технічна база цукрових заводів і бурякозбиральної техніки сільгоспвиробників у катастрофічному стані. Капітальні інвестиції в обладнання протягом останніх 10 років практично не здійснювались. Таким чином, відбувалося інтенсивне споживання основних фондів без їх відновлення, що суперечить основним економічним законам. Як наслідок, фізичний знос обладнання заводів і техніки в середньому становить понад 50%, а іноді досягає 80%, не кажучи вже про моральний знос. Це призводить до значних втрат при збиранні цукрових буряків (урожайність їх втричі менше, ніж в європейських країнах, де умови вирощування цукрових буряків як мінімум не кращі) і виробництві цукру, що зумовлює високу собівартість продукції, адже внаслідок недозавантаженості виробничих потужностей, у структурі собівартості високу питому вагу мають постійні витрати. Отже, виробництво цукру за таких умов просто не може бути рентабельним.

Саме тут і постає найгостріше питання — пошук ефективних і надійних джерел фінансування. Економічна думка дає нам три класичні джерела залучення коштів у виробництво: власні кошти, позичковий капітал і акціонерний капітал. Перше джерело відпадає саме по собі, оскільки переважна більшість підприємств підкомплексу вже давно перебуває « на картотеці » . Так, станом на 1 листопада 1998 р., 88 % українських цукрових заводів були збитковими, їх кредиторська заборгованість становила понад 1 млрд. грн., збитки сільгосппідприємств за 1996—1998 рр. сягнули понад 3 млрд. грн.

Отримання кредитів у сучасних умовах також є нереальним, оскільки комерційний кредит дуже дорогий і його важко отримати, а державний пільговий кредит залишився тільки продекламованим.

Звідси, створення акціонерного капіталу на базі цукрових заводів бачиться чи не єдиним способом залучення інвестицій. Підстави для цього є. Адже, незважаючи на всі негаразди, непорозуміння та труднощі у сфері приватизації майна АПК, переважна більшість цукрових заводів (186 із 191) перетворена у відкриті акціонерні товариства (ВАТ).

В ідеалі всі сподівалися на прихід ефективного інвестора, який би придбав певну кількість акцій заводів, інвестував би значну частину коштів у виробництво з тим, щоб досягти кращої віддачі вкладеного капіталу.

Але очікуваного « інвестиційного дощу » так і не відбулося. Це й не дивно, адже ніхто не буде купувати збиткові підприємства, стаючи, таким чином, власником величезних боргів, до того ж у галузі, де практично не визначені пріоритети подальшого розвитку, невідомі перспективи і практично нема державної підтримки. Крім того, запропонований механізм розподілу акцій залишав дуже незначну їх частину для потенційного інвестора (на даний момент більша частина акцій залишилася в руках трудових колективів цукрових заводів 1 : у середньому по Україні — 53,3%, тоді як сільськогосподарським товаровиробникам припало лише 18,25%; кількість акцій, що залишилася в державній власності та тих, яких було реалізовано через вільний продаж становить відповідно 15% та 13,5%) .

Отже, залишається розраховувати тільки на свої власні сили. Ось саме тут і треба запустити реальні механізми функціонування акціонерного товариства паралельно із справжньою інтеграцією всіх учасників бурякоцукрового виробництва. При цьому саме друге є справжньою метою, серцевиною перетворень, а акціонерне товариство є своєрідним каркасом, організаційним і правовим оформленням, що підносить взаємовідносини цукровиробників на новий, якісніший рівень.

Конкретно пропонується створити, умовно кажучи, « інвестиційний фонд » . Ясна річ, окремі підприємства поодинці цього зробити не зможуть. Тільки об ’ єднавши певні ресурси учасників бурякоцукрового виробництва навколо акціонерного товариства, можливо створити той потенціал, який даватиме певні позитивні результати.

Таким ресурсом, тобто реальним капіталом, за відсутності інших джерел, практично залишилася тільки готова продукція — цукор. Не секрет, що механізм реалізації цукру товаровиробниками є неефективним. Особливо це стосується сільгосппідприємств, які, отримуючи за давальницькими умовами левову частину цукру, реалізують його за дуже невигідними для себе умовами (терміни реалізації, ціни, умови розрахунків). А головне, не ставлячи перед собою стратегічних завдань, украй неефективно розпоряджаються отриманими коштами, не вкладаючи їх у розширене виробництво.

Зовсім інша картина може спостерігатися, якщо більшу частину готової продукції передати в інвестиційний фонд акціонерного товариства. Це вже зовсім інша справа, адже до складу акціонерного товариства можуть входити до 50—80 сільськогосподарських підприємств, плюс 30—35% цукру, що залишається цукровому заводу — отримуємо досить солідний капітал. Іншими словами, має спрацювати ефект мультиплікації: чим більші кошти, тим більше вони примножуються.

Але просто створити інвестиційний фонд — це тільки половина справи. Головне — правильно інвестувати отримані кошти. Перш за все треба проаналізувати « гарячі місця » , тобто ті ланцюги виробництва, де спостерігаються найбільші втрати. Очевидно, це буде закупівля або оренда високопродуктивної техніки для вирощування і збирання буряків; придбання мінеральних добрив та засобів захисту рослин, високоякісного насіннєвого матеріалу; заміна на цукрових заводах певних агрегатів, які функціонують у процесі виробництва цукру. Для господарств — це практично єдиний шлях модернізувати своє виробництво, оскільки окремо кожний не може гарантувати потенційним інвесторам повернення вкладених коштів (наприклад, за надання техніки за лізингом) унаслідок відсутності такого механізму та через те, що земля не є об ’ єктом купівлі-продажу і не може бути об ’ єктом застави.

Ефективне функціонування інвестиційного фонду неможливе без вирішення найголовнішої проблеми — здійснення організаційних заходів зі створення фонду. Від цього залежить ефективність усіх подальших заходів. Тому роль менеджменту на початковому етапі зазначених нововведень є визначальною: треба перебороти інертність і консервативність мислення окремих керівників, від яких залежить прийняття тих чи інших рішень. Адже, як показує досвід, функціонування акціонерних товариств на базі цукрових заводів не відповідає тим завданням, які ставилися при здійсненні приватизації й акціонування заводів. Заводи і сільгосппідприємства ніби не чують і не бачать один одного, а часто просто йдуть на конфронтацію, не розуміючи, що в такій грі не може бути переможців.

Звідси, першочергові заходи, які потрібно здійснити — це терміново провести підготовчу роботу для скликання загальних зборів акціонерів серед уже приватизованих підприємств, а там, де процес приватизації ще не завершений,  прискорити передачу частини акцій заводів постачальникам. Саме на цих зборах треба, в першу чергу, через поступки (компроміс) один одному вирішити спірні питання (особливо це стосується формування органів управління і розподілу голосів) і накреслити перспективи розвитку з урахуванням інтересів обох сторін. Тільки відчувши по-справжньому те, що вони обидва стали власниками одного підприємства, і селяни, і переробники скоріше зрозуміють, що існування їх у кінцевому підсумку залежить один від одного.

На цих зборах мають бути вирішені питання конкретного механізму створення інвестиційного фонду, його функціонування і використання; визначені відповідальні за це особи. Очевидно, що використовуватися інвестиційний фонд кожним підприємством-акціонером буде пропорційно до внеску в це товариство.

Для ефективнішого використання інвестиційного фонду можливе створення спеціальних маркетингових служб, які б не тільки займалися суто збутовими функціями, а й детально вивчали і прогнозували ситуацію на ринку, оцінювали різні варіанти дій, застосовували найсучасніші методи дослідження і збору інформації, тобто маркетинг перетворився б у необхідний ланцюг виробництва. Також слід створити диспетчерську службу, яка б заздалегідь складала і координувала строки і порядок використання ресурсів інвестиційного фонду, при необхідності вносила оперативні зміни.

Результатом зазначених дій має стати стабілізація виробництва цукру на достатньому рівні для покращання фінансового стану підприємств.

Але це тільки перший крок відродження цукрового виробництва в Україні. Це, так би мовити, рятівні роботи. Треба дивитися набагато вперед, розробляти стратегію розвитку. Очевидно, що необхідне корінне переозброєння виробництва, особливо це стосується цукрових заводів, де потрібно здійснити значні капітальні вкладення для того, щоб рівень виробництва відповідав світовому рівню і досягненням НТП.

Неважко підрахувати, що інвестиційного фонду на зазначені цілі не вистачить. Проте на той час акціонерне товариство має стати рентабельним, тобто платоспроможним, а великий обсяг капіталу зробить товариство привабливим для кредиторів. Але ми знаємо, що до кредитів, особливо в наших нестабільних умовах треба ставитися дуже обережно. Звідси другий крок перетворень — вихід на фондовий ринок для залучення додаткових великомасштабних інвестицій. Крупний інвестор, як ми вже зазначали, намагатиметься створити умови для отримання прибутків протягом тривалого часу. Стратегічними цілями інвестора будуть зростання курсової вартості акцій і вартісне збільшення капіталу.

Нарешті, третім кроком буде горизонтальна інтеграція, тобто виникатимуть фінансові групи, що координуватимуть діяльність кількох акціонерних товариств, як правило, на певній території. Створюватимуться, наприклад, холдингові компанії, які, володіючи значними фінансовими ресурсами, забезпечать підприємствам бурякоцукрового підкомплексу більшу автономність як захист від негараздів в економіці. До того ж холдинги контролювали б весь ланцюг руху готової продукції в даному регіоні. Саме тоді і можна буде говорити про створення регульованого ринку цукру в Україні, тобто коли для цього будуть створені певні передумови.

Література



1. Алєксєєв О. Ринок цукрових акцій // Финансовая Украина. — 1996. — 6 лютого. — С. 37.

2. Барабаш М., Лінник Л. Бурякоцукровий комплекс України: проблеми та шляхи їх розв’язки // Фінансова Україна. — 1996. — 12 листопада. — С. 30.

3. Заец А. С. Рынок сахара: проблемы теории и практика. — К.: Наукова думка, 1998. — 316 с.

4. Нелеп В. М. Учитися компромісу // Голос України. — 1996. — 19 березня. — С. 11.

5. Пиркін В., Кінах В., Борисюк В., Сінченко В. Знову про буряки та цукор // Сільські вісті. — 1998. — 20 лютого. — С. 2.

6. Слюсар В. Цукрова промисловість України: проблеми та
перспективи розвитку // Економіка України. — 1997. — № 1. —
С. 47—55.


загрузка...