Навігація
Посилання


Економіка та підприємництво

УПРАВЛІННЯ АКТИВАМИ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ ЯК ЗАСІБ ЗМІЦНЕННЯ ПОЗИЦІЙ БАНКУ НА ФІНАНСОВО-КРЕДИТНОМУ РИНКУ


Банківська система об’єднує через фінансово-кредитні інститути всіх суб’єктів ринкової економіки і є залежною від фінансового стану своїх клієнтів. Тому природно, що негативні явища в народному господарстві позначаються на діяльності банків.

За незначним винятком прийняті в минулі роки законодавчі й нормативні акти не сприяють банківській діяльності. Зберігається і значний інфляційний пресинг з боку державного сектора економіки та Міністерства фінансів на НБУ, незважаючи на певне скорочення темпів інфляції внаслідок запровадження жорстких монетаристських заходів. У таких умовах просування реформ не може бути успішним. Вони йдуть украй низькими темпами. Повільно і суперечливо здійснюється приватизація, зберігається і оновлюється монополізм. Залишається вкрай недосконалою, енергомісткою, неконкурентоздатною структура виробництва. У народному господарстві банкрутують лише ринкові структури, а збиткові державні підприємства продовжують очікувати подачок з Державного бюджету, уникаючи структурної перебудови.

У такому несприятливому ідеологічно-правовому і соціально-економічному середовищі дворівнева банківська система продовжує свій поступ до ринкових перетворень, залишаючись найпрогресивнішим носієм і впроваджувачем елементів цивілізованого ринку. Звичайно, банківську сферу не обминули соціально-економічні проблеми суспільства, причому простежується тенденція до поглиблення кризових явищ.

Сучасну банківську систему України умовно можна поділити на чотири групи банків, які істотно відрізняються за масштабом, характером і ефективністю діяльності:

  • системні банки (колишні державні; їх ще називають банками «першої хвилі»);

  • нові комерційні банки (банки «другої хвилі»);

  • банки з іноземним капіталом;

  • інші (малі) банки.

До головних проблем, які стримують розвиток сучасної банківської системи належать такі:

  • відсутність відпрацьованих механізмів санації, банкрутства і ліквідації банків та суб’єктів господарювання;

  • недосконалість механізму формування страхового фонду та визначення джерел формування цього фонду, а також фонду формування депозитів;

  • відсутність структури, яка б забезпечувала всебічною інформацією банківських спеціалістів про надійність та платоспроможність потенційних позичальників;

  • політичне приниження банківської сфери.

Суть управління активами полягає у формуванні стратегії та здійсненні заходів, які приводять структуру балансу банку у відповідність до його стратегічної програми. Це максимізація або, щонайменше, стабілізація маржі банку при прийнятному ступеневі ризику. Сьогодні банки розглядають свої портфелі активів та пасивів як одне ціле, що визначає роль сукупного портфеля в досягненні загальної мети. Управління активами дає банку інструментарій для захисту від впливу коливань ділової активності управління і сезонних коливань, а також надає способи формування портфеля активів, що сприяє реалізації цілей банку.

Розглянемо зарубіжний досвід щодо управління активами комерційних банків.

Незале

жно від того, якої стратегії дотримується банк, його менеджери щоразу при надходженні ресурсів повинні знаходити відповіді на запитання:

  • як слід розподілити ресурси, що надійшли?

  • чи мають впливати величина та структура ресурсів на способи їх розміщення?

Питання рацiональної фінансової структури активів є стратегічною проблемою кожного банку, особливо в умовах нестабільного оточуючого середовища. У роботі з активами в значній мірі реалізується стратегія виживання. Тому вибiр правильного методу керування активами визначає успiх дiяльностi кожного банку, вирiшує питання його ефективної дiяльностi.

Намагаючись розв’язати дилему «ліквідність—прибутковість», розглядають три підходи до керування активами, які відрізняються наголосом у самому процесі керування активами і тим, в якій мірі використовується кількісний аналіз при оцінці можливих альтернатив [2]:

  1. Найпростішим з погляду застосування є метод загального фонду коштів (pool-of-funds approach). Багато банків використовують цей метод, особливо в період надлишку коштів.

  2. Метод розподілу активів або конверсії коштів (asset allocation or conversion of funds approach) пов’язаний з намаганням ліквідувати деякі недоліки першого методу.

  3. Метод наукового управлiння використовує фiнансово-математичнi моделi, як правило, із застосуванням електронно-обчислювальної техніки.

Метод загального фонду коштів

В основі даного методу — ідея об’єднання всіх ресурсів. Пiсля об’єднання сукупні кошти розподіляються між тими видами активів (позики, державні цінні папери, касова готівка та ін.), використання яких вважається найбiльш ефективним. У моделі загального фонду коштів для здійснення конкретної активної операції немає значення, з якого джерела надійшли кошти, поки їх розміщення відповідає досягненню поставлених перед банком цілей.

Даний метод потребує однакового дотримання керівництвом банку принципів ліквідності та прибутковості. Ось чому кошти розміщують у такі види активних операцій, які найбільше відповідають цим принципам.

Використання методу загального фонду коштів у керуванні активами, дає банку широкі можливості вибору категорій активних операцій. Цей метод установлює пріоритети, які формулюються в загальній формі. Водночас указаний метод не містить чітких критеріїв для розподілу коштів за категоріями активів і не дає розв’язку дилеми «ліквідність—прибутковість». Останнє залежить від досвіду та інтуїції банківського керівництва.

Метод розподілу активів

У підході до розміщення коштів з позицій загального фонду коштів надто багато уваги приділяється ліквідності. При цьому метод загального фонду коштiв не враховує відмінності вимог ліквідності відносно рiзних груп вкладів (до запитання, ощадних вкладiв, строкових вкладiв) і основного капіталу. Цей недолік став причиною наростаючого скорочення норми прибутку в 50-х і 60-х роках. Протягом цього часу страхові й ощадні вклади, які потребують меншої ліквідності, ніж вклади до запитання, зростали вищими темпами. Тому було розроблено метод розподілу активів (або метод конверсії коштів), який дозволив подолати обмеженість методу загального фонду коштів.

Модель розподілу активів установлює, що розмір необхідних банку ліквідних коштів залежить від джерел залучення фондів. Цим методом робиться спроба розділити джерела коштів відповідно до норм обов’язкових резервів, швидкості їх обігу та оборотності. Модель визначає кілька «центрів ліквідності—прибутковості» всередині самого банку, які використовуються для розміщення коштів, залучених банком з різних джерел. Ці центри дістали назву «банків усередині банку», оскільки розміщення коштів з кожного центру здійснюється незалежно від розміщення коштів з інших центрів.

Установивши незалежність коштів щодо різних центрів з погляду їх прибутковості і ліквідності, керівництво банку визначає порядок їх розміщення з кожного центру. Наприклад, вклади до запитання потребують найвищого покриття обов’язковими резервами і мають найвищу швидкість обiгу, тому значна частина коштів з центру вкладів до запитання буде спрямована в резерви першої черги.

Головна перевага даного методу полягає в зменшенні частки ліквідних активів і вкладеннi додаткових коштів у позики й інвестиції, що веде до збільшення норми прибутку. Водночас варто вказати не основнi недоліки методу, а саме:

  1. Оскільки центри ліквідності різняться між собою швидкістю обiгу вкладів різного типу, то на практиці фактично може і не бути тісного зв’язку між швидкістю обiгу вкладів тієї чи іншої групи і коливанням загальної суми вкладів цієї групи.

  2. Метод передбачає незалежність джерел коштів від шляхів їх використання, що не завжди пiдтверджується.

  3. В обох методах головний акцент робиться на ліквідності обов’язкових резервів і можливому вилученні вкладів, при цьому менша увага звертається на необхідність задоволення заявок клієнтів на кредит.

  4. Не враховуються сезонні коливання щодо попиту на кредит для окремих банків.

  5. Як i метод загального фонду коштiв, даний метод спирається на середній, а не на граничний рівень рентабельності.

Загалом слiд зазначити, що наведенi методи є дещо спрощеними, i їх можна розглядати лише як загальну схему, у межах якої керівництво банку може визначити підхід до вирішення проблеми керування активами.

Метод наукового управління

Управління активами за допомогою наукових методів і дослідження операцій передбачає використання складніших моделей і сучасного математичного апарату для аналізу складних взаємозв’язків між різними статтями банківського балансу і звіту про прибутки і збитки.

Одним з найпоширеніших наукових методів управління активами, який використовується спеціалістами з управління для розв’язання виробничих проблем, є метод лінійного програмування. Це метод математичного моделювання, який виражає взаємозв’язок різних елементів прийняття рішень у стандартній математичній формі.

Метод наукового управління банківськими активами дає помітні переваги банкам, у штаті яких є вiдповiднi спеціалісти. Однак на завершальній стадії аналізу керівництво банку повинно взяти на себе відповідальність за правильнiсть формулювання моделі і за ті рішення, які базуються на отриманій завдяки їй інформації. Одна з головних переваг, яку отримує керівництво при формулюванні моделі, полягає в тому, що вона змушує старанно визначати цілі, в явній формі виражати різні обмеження, а також вивчати портфель кредитів та інвестицій для визначення можливого доходу і витрат по них.

Головний недолік використання наукових методів управління стосується головним чином дрібних банків. Він пов’язаний з необхідністю утримувати спеціалістів відповідної кваліфікації, а також мати обчислювальне обладнання необхідної потужності, що досить часто є надто дорогим для них.

Наведений матеріал дає підстави зробити певні висновки та пропозиції.

Яскраво вираженою тенденцією розвитку банківської системи є її універсалізація. Нині банки України пропонують досить широкий перелік активних операцій для різноманітних груп клієнтів.

Отже, українські банки перебувають у стані прискореного розвитку, що характеризується передусім нарощуванням капіталу і підвищенням надійності, розширенням номенклатури банківських продуктів і послуг, оволодінням системним управлінням ризиками, посиленням прозорості діяльності шляхом переходу на міжнародну систему обліку, аудиту і рейтингу. Світовий досвід переконує — це правильний шлях, він дасть змогу українським банкам у недалекому майбутньому успішно інтегруватися в міжнародну банківську систему.

Найважливішими проблемами розвитку банків є:

  • удосконалення законодавства про банки і банківський нагляд;

  • довгострокове нарощування банками власного капіталу, зокрема, за рахунок злиття дрібних банків;

  • перехід на міжнародну систему звітності (IAS) і отримання підтвердженого міжнародним аудитом річного звіту;

  • удосконалення інформаційної бази банків;

  • підвищення рівня менеджменту банків і професійної підготовки персоналу;

  • поліпшення управління мережею філій;

  • створення механізму синдикованого кредитування великих національних проектів;

  • активніша участь банків як найпідготовленіших фінансових інститутів у формуванні й розвитку фондового ринку України.

Вирішення цих проблем дає змогу упорядкувати банківську сферу в Україні, зробити її прозорішою і привабливішою для клієнтів та іноземних партнерів, підвищити їхню довіру до українських банків та істотно розширити сферу взаємовигідного співробітництва з ними.

Існують такі напрями вдосконалення структури активів:

1) поліпшення кредитної політики:

зниження обсягу простроченої та пролонгованої забор-
гованості;

оптимізація кредитного портфеля;

активізація кредитування фізичних осіб;

розробка та впровадження ефективної системи оцінки та мінімізації ризиків при кредитуванні фізичних та юридичних осіб;

залучення нових кредитоспроможних клієнтів;

2) збільшення обсягу платних послуг;

3) постійне зниження іммобілізації за капітальними вкладеннями та рівня дебіторської заборгованості за господарськими операціями.

Обов’язково слід розвивати ринок нових послуг. Найважливі з них:

1) подальше розширення карткових послуг:

збільшення кількості фізичних осіб — користувачів магнітних карток банку;

розширення можливостей використання цих карток;

упровадження мережевих систем та створення власної торговельної та сервісної мережі використання карток;

активна реалізації універсальних пластикових карток платіжних систем «VISA», «EC/MC»;

запровадження обслуговування дебетових карток «Maestro» як найбільш демократичних з усіх міжнародних ситем;

2) непряме кредитування юридичних осіб:

можливе вексельне, корпоративне, синдикатне.

Література

1.Токарчук В. На чому слід ґрунтувати ресурсну позицію банку // Вісник банку «Україна» — 1997. — № 1.

2.Коммерческие банки / Э.Рид, Р.Коттер, Э. Гилл и др.; Пер. с англ. под ред. В. М. Усоскина. — М.: Космополис, 1991. — 480 с.

3.Заруба О. Д. Фінансовий менеджмент у банках. — К.: Знання, КОО, 1997. — 172 с.

4. Данильченко К. М., Раєвська Т. О. Ліквідність та активи банків // Вісник Національного банку України. — 1996. — № 5.

5. Костенко Н. Фонд страхування вкладів: більше 500 грн. в одні руки не видавати // Галицькі контракти. — 1997. — № 47.

6. Кукушкіна О. Математичні моделі у сфері фінансових послуг // Банківська справа — 1997. — № 3.

7. Сугоняко А. Требуется политика. Экономическая. (Социально-экономическая ситуация в Украине и перспективы развития банковской системы) // Посредник. — 1998. — № 8.

8. Халява С. Оцінка регулювання фінансової міцності комерційних банків (окремі аспекти банківського менеджменту) // Банківська справа. — 1997. — № 6.

9. Карагодова О., Распутна Л. Проблема кредитування і шляхи її вирішення // Банківська справа. — 1997. — № 6.


загрузка...