Навігація
Посилання


Податковий менеджмент

Глава 2. СТРАТЕГІЧНІ ЦІЛІ ПОДАТКОВОГО МЕНЕДЖМЕНТУ. Податковий менеджмент на траєкторії стійких темпів економічного зростання


Ринкова економіка в Україні здійснила перехід від стагнації до стабілізації за досить несприятливих умов, коли за роки перебудови було загублено майже половину виробничого потенціалу країни. За таких обставин зростає роль менеджменту, вбудованого в механізм цивілізованого ринку.

Відомо, що ринковий механізм – найбільш надійний механізм організації економіки. Він перевірений багатовіковою людською історією. Його закони непорушні й об’єктивні. Ігнорування їх означає повернення до комуністичної утопії. Підприємець у перехідний період робить вибір: уперед до капіталізму або назад «у світле майбутнє». Становлення й розвиток податкового менеджменту доцільно розглядати на фазі реальних процесів, що протікають в економіці України.

Україна зробила вибір, реалізуючи модель ринкової економіки. Проте навряд чи можна визнати вдалою модель Вашингтонського Консенсусу, впроваджену Міжнародним валютним фондом (МВФ) в Україні. Ця модель чужорідна, оскільки не враховує особливостей національної економіки нашої країни. Вона орієнтована на монетарний підхід.

Зараз застосовуються два варіанти моделі. Перший з них – ліберальний варіант (МВФ), який призвів до різкого зниження доходів населення, знецінення грошових знаків і заощаджень населення, до злодійства й уседозволеності. Другий варіант орієнтований на жорсткість державного регулювання, обмеження доступу іноземного капіталу, зміцнення державного сектора економіки, інвестування конкурентноздатних її галузей тощо.

Менеджерам доведеться вибирати раціональний і ефективний підхід до реалізації оптимального варіанта моделі.

Менеджмент економічних реформ – складний і непередбачуваний процес. Він повинен бути еволюційним і здійснюватися шляхом поступового перетворення старої системи при регулюючій ролі держави. Потрібна не «шокова» ліквідація системи, а поетапна трансформація суспільства, його ідеології й світогляду. Катастрофічний стан економіки України пояснюється грубими помилками у виборі стратегії й тактики проведених реформ. Лібералізація цін була фатальною помилкою.

Гіркий досвід реформ засвідчив, що використання монетаристських методів (модель МВФ) не може забезпечити виходу із кризи й досягнення стійких темпів економічного зростання. Порочність моделі МВФ безперечна.

Раптовий демонтаж адміністративно-командної системи управління й планування не супроводжувався одночасним створенням ринкових механізмів, що призвело до розвалу, хаосу й дезорганізації суспільства.

Дезорганізація суспільства породила корумпованість державного апарату з олігархічними структурами, підсилила негативний вплив тіньової економіки, послабила роль державної політики.

Держава не може реалізувати свою місію при переважному впливі в держапараті корумпованих і тіньових елементів, які лобіюють свої інтереси і впливають на законодавчі та правоохоронні органи, управлінські структури й засоби масової інформації.

Противагою цьому має стати державний менеджмент, що підсилює роль держави у здійсненні економічних реформ, убудований у модель ринкової економіки.

Модель має забезпечити формування держави, що посідає лідируюче місце в сучасному світі, в якому лідерство визначається не тільки політичною волею, але й

ресурсним та інтелектуальним потенціалом суспільства й досягається консолідацією органів влади і народу.

В Україні завершився інфляційний етап, що характеризувався знецінюванням грошових знаків і невтримним зростанням цін.

Гроші стали дефіцитом. Це вже ознака ринкової економіки. Ціни стали зростати помірковано, допускаючи коливання на окремі види товарів.

Досвід світової економіки підказує, що після стабілізації інфляції, тобто після її придушення, як правило, починається інвестиційний бум і, як слідство, зростання розмірів капітальних вкладень і виробництва, тобто бурхливий підйом економіки.

Проте цього не відбулося через відсутність можливостей фінансування. Чому?

Держава знекровлена. Її розграбовано. Мільярди доларів пішли в закордонні банки, в тіньову економіку. Закордонні інвестори не довіряють українському законодавству, воно для них не є прозорим. Населення країни пам’ятає, скільки разів держава його обманювала, і не поспішає надавати їй кредити для цілей інвестування.

Крім цього, виник комунікаційний бар’єр між комерційними банками й реальним сектором економіки.

Промисловці уникають користуватися кредитними коштами, прагнучи обійтися власними. Вони змирились із незатребуваністю частини своїх фондів, очікують процедуру банкрутства. В силу цього не виникають ділові зв’язки між банківським і урядовим секторами.

Вітчизняну промисловість банкіри вважають неконкурентоспроможною. Бар’єр між працею й капіталом повинен бути переборений у процесі розвитку ринкових відносин.

Для багатьох комерційних банків інвестиційний процес перебуває за межами їхньої практичної діяльності. Багато банків зміцніли на спекулятивних операціях під впливом монетарної ідеології.

Ці обставини стримують розвиток в Україні цивілізованих ринкових відносин.

Європейське співтовариство визнало Україну ринковою державою. Однією з ознак ринкової економіки є пріоритет грошей над товарами. Але ринкова економіка в широкому розумінні – це економіка вільного підприємництва, основою якої є масштабний розвиток середнього й малого бізнесу.

Ринковий механізм – найвище надбання цивілізації. Ринок жорстко прагматичний. Він розвивається за властивими йому об’єктивними економічними законами, а саме: законом конкуренції, законом вартості, законом попиту і пропозиції та іншими.

Гроші – головний інструмент розподілу й накопичення цінностей.

Загальною тенденцією розвитку ринкових відносин є відокремлення власності від влади. Власність має бути персоніфікованою. Приватизація без персоніфікації власності веде до тіньової корумпованої економіки.

Там, де власність – там праця, а там, де праця – там власність. СРСР розпався через найнижчу у світі продуктивність праці. Соціалізм довів свою неефективність.

Приватизація власності призвела до швидкого збагачення невеликої групи людей. Їх усього 5%, а проте вони володіють 90% власності.

В економіці України відбувається віртуальний процес перерозподілу власності інвестицій. Це більш вигідно, ніж традиційні інвестиції. Виникає паразитуючий клас власників, що користуються приватизованою власністю. Інвестиції йдуть не на розширення фондів, а на їх проїдання. Скорочується ресурсна база країни і зменшується національне багатство.

Потрібна розумна система оподаткування, що перешкоджає виникненню паразитуючих елементів у суспільстві.

На думку деяких політичних діячів, в Україні панує олігархічний неототалітарний режим. Влада відділена від народу. Народ деморалізований, але ще не втрачає надії на краще майбутнє. Два десятки кланів опанували 4/5 загальнонародної власності, економіка деградує.

Перші роки незалежності – це роки упущених можливостей. Виникло понад 100 політичних партій, зайнятих міжусобною боротьбою за владу.

В Україні створено основні атрибути ринку: ринки капіталу (фондова біржа), робочої сили, товарів і послуг. Інфляція залишається низькою. Проте не можна констатувати, що є вільне підприємництво й демократичні свободи.

Триває тотальне перекачування мільярдів доларів за рубіж. Україна перетворилася в країну-жебрака, маючи величезний ресурсний потенціал.

Один із сенаторів США, виступаючи в сенаті, сказав, що у світі є тільки одна країна, в якій існує великий розрив між величезним ресурсним потенціалом і низьким рівнем життя населення.

Влада в Україні перетворилася в особливий привілей, за який борються з азартом і пристрастю.

Україна шукає шляхи стабілізації, у той час як інші постсоціалістичні країни перейшли у фазу стійкого економічного зростання (Словаччина, Чехія, Польща та ін.).

Підприємства обтяжені боргами, не ліквідовано бартерний спосіб обміну. Масштаби тіньової економіки загрожують національній безпеці. Тіньова економіка щорічно обходиться державі в 10–12 млрд. грн., недоотриманих бюджетом.

Триває корумпованість державного апарату, що переходить у тіньові структури. Держава не здатна реалізувати свою місію при посиленні впливу корумпованих структур, які виходять зі своїх корпоративних недержавних інтересів. Вони впливають на законодавчі й правоохоронні органи, судову практику, центральні й місцеві управлінські структури, засоби масової інформації.

Необхідним є обмеження олігархічних структур і їх впливу на державну політику. Створення фінансово-промислового капіталу не можна здійснювати водночас із олігархізацією економіки.

Що стримує розвиток економіки в Україні в сучасних умовах?

Низький рівень інвестиційних можливостей, кабальні податки, неефективна соціальна політика. Це так, але головне – відсутність ефективного менеджменту, переважання ручних методів управління економікою.

Старі, що не виправдали себе, негативні принципи управління механічно перенесені у нові державні й підприємницькі структури. «Не слід наливати молоде вино у старий бурдюк», сказано у Новому Завіті.

Нині у державних і підприємницьких структурах переважає неономенклатурна модель. У цій моделі немає місця об’єктивним економічним законам, а панують особисті зв’язки, засновані на власній вигоді й корупції. Чиновник державного апарату заражений імперським синдромом щодо управління. Проявляючи необмежену владу, придушуючи конкуренцію й нетерпимість до новаторства, він використовує безкомпромісне адміністративне право.

Це привело наше суспільство до системної кризи, поглиблення якої загрожує суспільству соціальною катастрофою, тому що перекриються всі шляхи до науково-технічного прогресу, інноваційних процесів, до реалізації інноваційної стратегії шляхом переходу до високих технологій та інформаційної технології (інтернет-технології).

За даними закордонних джерел, причиною більшості банкрутств є некомпетентність менеджерів (70% від загального числа створюваних підприємств).

Що робити? І хто винуватий? Це традиційні питання нашої історії. Відповіддю на них має бути застосування принципу балансу влади й відповідальності.

У Росії порушуються кримінальні справи на чиновників, які не забезпечили опалення житлових масивів, але номенклатурна система їх виправдовує. Тому що там, де всі винуваті, там ніхто не винуватий.

Аналогічні процеси проявляються і в Україні. З огляду на це Верховна Рада, зокрема, прийняла, а Президент України підписав Закон «Про внесення змін до Кримінального кодексу України і до Кодексу України про адміністративні правопорушення»1, яким змінені деякі статті цих законодавчих актів.

Згідно із законодавчою новелою посадові особи підприємств і організацій, незалежно від форм власності, а так само суб’єкти підприємницької діяльності нестимуть адміністративну відповідальність за:

порушення встановлених строків виплати пенсій, стипендій, заробітної плати;

виплату їх у неповному обсязі.

За ці порушення має стягуватися штраф у розмірі від п’ятнадцяти до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або застосовуватися позбавлення волі на строк до трьох років з позбавленням права займати певні посади й займатися певною діяльністю на строк до трьох років. Закон набув чинності з 24 жовтня 2000 р. Проте практично він не діяв, як не діє й введена до нового Кримінального кодексу України 2001 року стаття 175

«Невиплата заробітної плати, стипендії, пенсії чи інших установлених законом виплат», згідно з ч. 1 якої безпідставна невиплата заробітної плати, стипендії, пенсії чи іншої установленої законом виплати громадянам більше ніж за один місяць, вчинена умисно керівником підприємства, установи або організації незалежно від форми власності, карається штрафом від ста до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до п’яти років, або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на строк до двох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, а згідно з ч. 2 цієї статті в разі якщо те саме діяння, якщо воно було вчинене внаслідок нецільового використання коштів, призначених для виплати заробітної плати, стипендії, пенсії та інших встановлених законом виплат, карається штрафом від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбавленням волі на строк до трьох років2.

З історичного досвіду відомо, що державна влада перетворюється в аморфну структуру, якщо вона заохочує безвідповідальність, безкарність, байдужність державних чиновників (менеджерів).

У нашій практиці панують традиційні способи оцінки людського капіталу: стаж роботи, формальна атестація, особисті зв’язки тощо.

ХХІ століття – прагнення до свободи особи. Її вплив зростає. Постіндустріальне суспільство завершує свій життєвий шлях. Йому на зміну приходить інформаційна ера. Знижується роль природного фактора, зростає значення інтелектуального фактора. Відходить у минуле гасло колишніх часів «Сировина є – розуму не треба».

Лідером стає той, хто впроваджує нові технології. Переважною стає інформаційна технологія, що проникає в усі сфери науки, техніки й економіки.

Яка роль податкового менеджменту в стабілізації та відродженні економіки України?

Якщо держава безупинно підвищує ставки податків, не замислюючись про наслідки, то це значить, що вона старанно рубає сук, на якому сидить, тобто руйнує податкову базу. Мудрість податкової політики полягає у встановленні оптимального розміру податкової ставки. Про це говорив ще в ХVI столітті французький філософ Шарль Монтеск’є: «Ніщо не вимагає стільки мудрості й розуму, як визначення тієї частини, що у підданих вилучають, і тієї, яка у них залишається».

Податковий менеджмент – це не тільки встановлення податкової ставки, а знаходження гармонії між платником податків і податковим органом.

Податкова система виконує свої функції, якщо вона забезпечує мінімізацію адміністративних витрат, справедливість вилучення податків, економічну ефективність виробництва, гнучкість процедури вилучення податків і політичну відповідальність за наслідок вилучення податкових платежів.

У директивних і нормативних актах із оподаткування багато йдеться про захист незаможних, інвалідів, пенсіонерів та інших категорій осіб, які потребують опіки, але при цьому забувається про захист платників податків, кошти яких через бюджет надходять у фонди захисту населення.

Підприємців цікавить одне з головних питань їхніх взаємин з державою: як мінімізувати плату в бюджет, тобто як зробити розмір податку мінімальним?

Щоб зробити розмір плати мінімальним, треба досконало знати податкове законодавство й обертати його на свою користь без кримінальних порушень.

Відомо, що сваволя податкового інспектора, який диктує свої вимоги платникові податків, закінчується там, де починаються знання законів про оподаткування. Це один з важливих способів самооборони підприємця, що охороняє його від сваволі податкового інспектора. Вивчення податкового законодавства не означає навчання платника податків правилам тіньової економіки, тобто «мистецтву» обману держави шляхом утаювання оподатковуваного прибутку.

В усьому цивілізованому світі умисне ухиляння від сплати податків уважається аморальним учинком, однак навіщо ж платити податки бездумно, не віддаючи собі звіту в їхній законності. Але цивілізований світ знає й інше: дохід держави визначається обсягом обороту, з якого вилучається податок, а не розміром податкової ставки з мізерно малих обсягів виробництва. Відомо, що чим вище ставка податку, тим менше держава одержує доходу від платника податків, тому що висока ставка скорочує податкову базу й зменшує надходження в бюджет.

Чи не перебільшується підприємцями вага податкового преса? Український платник податків стогне під вагою останнього . Багато підприємців уважають нинішні податки непосильним тягарем, а засоби масової інформації проголошують, що це є невикорінним злом перехідного періоду до ринку.

До речі, перехідний період до ринкових відносин завершено. 24 грудня 2005 р. Рада Міністрів Євросоюзу надала Україні статус країни з ринковою економікою.

Не можна заперечувати вагу податкового преса. Він важкий і незручний. Але було б неправомірним брати до уваги наявність психологічного бар’єра, що виник між державою й платником податків. Паплюжити державу за непосильні податки стало чи ледве не правилом гарного тону. До перебудови сплата податків нікого не хвилювала, тому що держава виконувала патерналістську роль, беручи на себе вирішення багатьох економічних проблем.

Наш підприємець не володіє необхідною податковою культурою, а головне – його уявлення про державний бюджет залишилося на рівні обивателя. Держбюджет – це «бездонна бочка», гадає він і намагається або не платити податки або відстрочити їх сплату на невизначений час.

Податковий менеджмент розглядається не як інструмент вилучення максимальної суми податку з платника податків, а як спосіб збільшення дохідності останнього з одночасним розширенням податкової бази.

У багатьох цивілізованих країнах платити податки вигідніше, ніж не платити. Своєчасна й сумлінна сплата податків – це має стати моральною нормою підприємця.

Держава сприяє розвитку підприємницької діяльності шляхом надання податкових пільг пріоритетним видам виробництва, створення нормативної бази оптимізації кредитної політики, захисту від несумлінної конкуренції. Решта – справа підприємців: розширення ринку збуту виробленої продукції, її періодичне оновлення, застосування високих технологій, упорядкування розрахунку з покупцями, пошук інвестицій тощо. Держава залишає за собою роль адресного інвестора.

Ніхто з підприємців не перейнятий бажанням збільшувати суми виплати податку. Такого «ентузіаста» не знайти вдень із вогнем. І максимальна сплата податку не може бути предметом гордості платника податків. Все навпаки. Думки платника податків спрямовані на те, як зменшити сплату податків, якщо не можна її уникнути або відстрочити на невизначений час.

З метою приховування оподатковуваного прибутку товаровиробники вдаються до обміну прямими поставками за цінами на рівні собівартості, видають зарплату співробітникам не грішми, а товаром свого виробництва, відрахування на соціальне страхування роблять у профспілку, а не державі, порушуючи закон про підприємство.

Порушуються «основні положення про склад витрат, що включають у собівартість продукції» у частині віднесення на витрати обороту відсотків по прострочених позичках, витрат понад установлені норми на відрядження, транспорт і на поточний ремонт.

Україну не врятує друкування грошей або одержання позики за кордоном. Виходу з кризи купити не можна! Щоб вийти на економічний простір треба позбутися дефіциту бюджету й високої інфляції з наступним підйомом виробництва й активного інвестування.

Поради платникові податків прагматичні й результативні.

Наводимо одну з них.

Не упускайте шансу придбати власність. Навчіться управляти власністю, й Вам не загрожуватиме убогість. Говорять, що бідність – не порок. Бідність – це ганьба, а вбогість – катастрофа життя.

До багатства й бідності ставляться по-різному, але кожний хоче більшого, і той, у кого суп рідкий, і той, у кого перли дрібні. Будьте ощадливі, не забувайте притчу про багатого й бідного. Йшли вони однією дорогою й побачили на дорозі дрібну розмінну монету. Бідний зневажив нею, а багатий підняв її й прилучив до тих, що в нього були. Так він став ще багатшим, отже більш заможним платником податків.

Податкова система є показником зрілості економічної системи країни й цивілізованості держави. Рівень цивілізованості держави визначається ступенем захисту інтересів платника податків. У країнах конкурентної економіки багатовікова еволюція податкової системи дійшла до гармонійного поєднання інтересів платника податків і держави. Воно виражається в захисті підприємця від кримінальних структур, встановленні оптимальної величини сплачуваної частки доходу (прибутку) тощо.

Ці дві умови, апробовані світовим досвідом, на жаль, ще не виконуються податковими органами України.

Податкова політика в Україні має чітко виражену фіскальну спрямованість. Вилучаючи максимум, держава не пропонує мінімуму умов існування підприємця. Тому підприємці шукають своє місце під «дахом» кримінальних структур, віддаючи їм частину свого доходу замість сплати податку. Оскільки держава не несе ніякої відповідальності перед платниками податків, то для них стирається грань між офіційними й кримінальними платежами. Капітал тіньової економіки досяг майже 50% від національного капіталу України. Бюджет губить на цьому 10–12 млрд. грн. за рік.

Податкові органи встановили для себе «правила гри», тобто правила вилучення податків, не подумавши про аналогічні правила для платника податків. Очевидно, ця проблема буде вирішена в податковому кодексі, підготовка якого невиправдано затяглася. Росія проводить експерименти в галузі оподаткування. Так, з 1 січня 2001 р. діє єдиний прибутковий податок з фізичних осіб у розмірі 13% від суми доходу. За такої умови більшість платників податків будуть повністю показувати розмір свого доходу. За Росією пішла й Україна.

Одним з інструментів податкового менеджменту є податковий кодекс. Яким вимогам він повинен задовольняти?

Забезпечити вихід економіки на високий рівень макроекономічних показників, хоча вони дуже апологетичні, неконтактні з показниками мікроекономіки.

Сприяти створенню умов для формування масштабної податкової бази шляхом розвитку малого й середнього бізнесу.

Захищати платника податків від незаконних зазіхань з боку владних і мафіозних структур і звести його – «годувальника націй» – у ранг респектабельного партнера, створивши надійний тандем із платника податків і представника податкових органів.

Бути стабільним і досконалим, доступним і прозорим, передбачати спеціальні патенти, фіксовані патенти тощо.

Мати орієнтацію на чіткі соціальні орієнтири в людському вимірі, сприяючи переходу від квазіринкової економіки до цивілізованого ринку, виходячи із соціально орієнтованої стратегії.

Найбільш результативним показником є рівень і динаміка валового внутрішнього продукту на душу населення (ВВП).

В Україні цей показник у 2000 році склав 640 доларів США, у Росії – 1528 доларів США на душу населення.

Показник ВВП діагностує не тільки економічні, але й політичні, соціальні та гуманітарні аспекти. Середньодушовий показник ВВП є інтегральним показником рівня розвитку країни, включаючи культуру, науку, освіту тощо.

Але й у ВВП є ахіллесова п’ята. Внутрішній продукт вираховується за валовим методом, тобто із включенням повторного врахування, що штучно завищує його в 4–5 разів. Повторне врахування може бути виключено, якщо застосувати показник «Вартість, додана обробкою».

Макроекономічні показники виконують апологетичну роль. Вони не відображають реальних процесів, що мають місце в економіці, й вимагають критичного ставлення до них.

Що робити? Шукати оптимальний варіант вирішення податкової проблеми. Вона криється у змісті й методології податкового менеджменту.

Зростання макроекономічних показників не справляє позитивного впливу на життєвий рівень населення держави. Пропаганда такого зростання – це популізм. Життєвий рівень визначається питомою вагою заробітної плати в собівартості виробленої підприємством продукції. У чорній металургії України він становить 8%, у той час як у європейських країнах – 30–70%.

Податковий менеджмент орієнтує підприємців на розширення податкової бази і, як наслідок, на збільшення частки заробітної плати в ціні готової продукції.

Ніщо не вимагає стільки мудрості й розуму, як визначення тієї частки, що у підданих забирають, і тієї, котру залишають їм.

Шарль Монтеск’є


загрузка...