Навігація
Посилання


Податковий менеджмент

Моделювання розвиткусоціально-культурної сфери. Інтеграційний аспект


Досягнення стійких темпів економічного росту й зростання національного доходу створюють сприятливі умови для нагромадження матеріальних і фінансових ресурсів, необхідних для фінансування культурної сфери. Головним джерелом фінансування соціально-культурної сфери є державний бюджет, що створюється шляхом реалізації фіскальної політики держави, а також інші джерела.

Фіскальна державна політика реалізується як дискреційна і як недискреційна. Дискреційна політика полягає в цілеспрямованому маніпулюванні податками й державними витратами для досягнення заданих темпів економічного росту. Недискреційна політика здійснюється шляхом введення автоматичних змін у динаміку державних витрат і доходів, що вилучають із системи оподаткування.

Іншим джерелом фінансування соціально-культурної сфери є та частина національного доходу, що не перерозподіляється через бюджет, а залишається в розпорядженні організацій і підприємств для реалізації соціально-культурних програм.

З організацій соціально-культурної сфери не стягується податок на прибуток, податок на додану вартість. Створено сприятливі умови для пільгового кредитування. Виділяються субсидії – прямі й непрямі.

Реальними способами державного фінансування соціальнокультурної сфери є:

  • пряме (повне або часткове) бюджетне фінансування установ культури;
  • непряме фінансування установ культури (податкові пільги тощо);
  • субсидування у вигляді грантів, премій, пільгових тарифів тощо;
  • власні кошти, отримані шляхом реалізації своїх можливостей, що дозволяють досягти не тільки самооплатності, але й самофінансування.

Досвід багатьох розвинених країн підтверджує, що розвиток культури й мистецтва в умовах ринку неможливий без широкого залучення до сфери культури й мистецтва, поряд з бюджетними асигнуваннями, коштів з інших джерел шляхом податкового стимулювання діяльності неприбуткових підприємств і організацій, які функціонують у сфері культури, а також заінтересованих спонсорів і меценатів.

Закон України «Про добродійність і благодійні організації» (від 16 вересня 1997 р. № 531/07–ВР) не вирішує повною мірою проблему. Благодійні організації є лише різновидом неприбуткових організацій. Неприбуткові організації, крім культурної сфери, відповідно до податкового законодавства не звільнені від плати податку на додану вартість, звільняються від цього податку тільки окремі види робіт.

Без податкового заохочення функціонування неприбуткового сектора сфери культури й мистецтва неможливо створити необхідних економічних умов для її функціонування й розвитку.

У стратегії й політиці уряду перше місце в реформуванні суспільства відводиться економіці (приватизація, фінансово-кредитна стабілізація), а проблема реформування культури вирішується за «залишковим принципом», тобто в другу й третю чергу. Результатом цього є те, що законодавство про підприємництво й податкова система не враховують особливостей культури, освіти, науки, не сприяють розвитку структур, не орієнтованих на одержання доходу.

Не маючи загального високого рівня культурного розвитку, суспільство не здатне здійснювати економічну стратегію високого масштабного характеру. На жаль, це думка не береться на озброє

ння представників верхніх ешелонів влади, тому десятилітній період незалежності країни виявився значною мірою руйнівним, аніж творчим. Аналогія цьому відома із джерел закордонної літератури. Так, Альбер Камю у своїй книзі «Людина, що бунтує» пише: «Німеччина зазнала краху тому, що розв’язала світову бійню, керуючись при цьому містечковим політичним мисленням»19.

У зарубіжній практиці державна допомога соціально-культурним інститутам набула стабільного характеру. Американські вчені Г. Хіллман-Чартан і К. Мак-Кохі докладно розкрили ці аспекти, показавши реальність і достатність вирішення даної проблеми. Представлена ними мінологія складається з декількох ролей.

Перша роль – помічник. Держава фінансує соціально-культурну сферу шляхом установлення податкових пільг для приватних осіб і корпорацій, що здійснюють благодійні акції на користь науки, мистецтва, об’єкта фінансової підтримки. Представникам науки, мистецтва, освіти надається можливість здійснення прямих контактів з меценатами і визначення ступеня їхньої зацікавленості в підтримці. Роль «помічника» може бути дійовою в нашій країні при досягненні стійких темпів економічного росту й створенні середнього класу підприємців.

Друга роль – патрон. Держава виділяє з бюджету певну суму для фінансування соціально-культурної сфери, але не втручається в її розподіл і використання, довіряючи це відповідним відомствам, створеним у вигляді громадських організацій. Це захищає сферу соціального розвитку від бюрократичної опіки й політичного тиску, створюючи атмосферу довіри та сприяння. Крім цього, заклади соціально-культурної сфери набувають фінансової самостійності, позбуваючись внутрівідомчих перевірок і ревізій.

Третя роль – архітектор. Держава фінансує соціально-культурну сферу через департамент або міністерство культури. У першу чергу фінансуються затребувані населенням види (форми) мистецтва й культури. Перевага надається масовим запитам і смакам населення. Така практика в ряді країн не виправдала себе й призвела до занепаду творчого рівня, особливо у фундаментальних формах мистецтва. Підірваний був і економічний статус творчого працівника. Посилилася залежність творчих організацій від уряду. Незалежним залишився касовий успіх закладів мистецтва й культури. У більшості європейських країн роль «архітектора» перебрали на себе партії, що формують уряди.

Четверта роль – інженер. У цій ситуації всі заклади культурної сфери, включаючи театри, концертні зали й музеї, належать державі. Остання фінансує тільки те мистецтво, що відповідає політичним стандартам. Держава не фінансує творчий процес і прагне підпорядкувати мистецтво й культуру служінню політичним цілям. Політичні діячі, фінансуючи культуру й мистецтво, прагнуть підпорядкувати їх цілям політичного виховання за певними ідеологічними програмами. Для «інженера» підйом художньої творчості не є головною умовою підтримки культури й мистецтва. Економічний статус діяча культури й мистецтва визначається його членством у творчій спілці чи організації, фінансовий стан яких цілком залежить від правлячої партії та уряду.

Ролі «помічника», «патрона», «архітектора» й «інженера» в різних модифікаціях застосовуються в країнах західної та центральної Європи.

Уряд США частково фінансує культурну сферу й забезпечує захист свободи творчості, гарантованої законодавством. Державна підтримка здійснюється шляхом: а) прямого фінансування закладів культури й мистецтва, включаючи проекти, програми індивідуальної професійної творчості; б) надання пільг і доступу до творчих закладів незаможних верств населення; в) сприяння естетичному вихованню населення.

У бюджетній політиці перевага віддається непрямим формам фінансування. Вони посідають домінуюче становище в тому випадку, якщо досягається зосередження (концентрація) фінансових ресурсів для реалізації інтеграційних процесів у соціальнокультурній, у тому числі освітній, сфері.

Фундаментом сучасного суспільства, економіки й людських відносин є керована організація, метою якої є досягнення результату.


загрузка...