Навігація
Посилання


Податковий менеджмент

Глава ІІІ. ОРГАНІЗАЦІЯПОДАТКОВОГО МЕНЕДЖМЕНТУ. Організаційна структураподаткового менеджменту і ефективність її функціонування


Сучасний менеджмент є формою самоорганізації розвиненого індустріального суспільства, адаптованого до масштабів і умов організованого ринку.

У сучасному уявленні податковий менеджмент є управлінським механізмом, убудованим у ринкову економіку. Будь-який управлінський процес здійснюється певною структурою, організованою відповідно до завдань управління.

Теорію менеджменту неможливо розглядати поза організаційними відносинами, тому що менеджмент – не тільки сукупність систематизованих знань, але й фактор організації в суспільстві. Будь-яка комбінована діяльність людей, що викликала ускладнення суспільних процесів, зумовлює пошуки більш ефективних алгоритмів спільних дій. Організація являє собою систему формальних, безособових зв’язків, що зумовлює спрощення й стандартизацію видів діяльності за допомогою спеціалізації й розподілу ролей. Ефект формалізації криється в концентрації й оптимальному напрямі діяльності, в економії зусиль організації як цілісної системи. Являючи собою область повноважень керівників, організація підсилює відчуження людини від володіння власністю.

У світовій практиці існує кілька форм організації менеджменту: лінійна, функціональна, матрична, за кінцевими результатами та ін.

Цільова функція організації первинна й утворює зміст управлінського процесу, в той час як структура організації вторинна і є формою цього змісту. Організаційна структура являє собою рамки формальних відносин між завданнями, видами діяльності й людьми в організації. Вона – певний спосіб групування робіт і проведення лінії підпорядкування, що поєднує роботи. Скалярний принцип в організації (від лат. sса1ае – сходи) є тією самою формою, що іноді називають ієрархічною. Подібна структура передбачає заздалегідь визначену й фіксовану послідовність кроків при прийнятті рішень. В організації це означає розподіл обов’язків за відповідним чином розділеними функціями.

Лінійні повноваження виражають суть прямих посадових зв’язків між керівником і підлеглим, штабна організація незмінно відповідає градації лінійних функцій, які вона доповнює. В американському діловому світі штабна організація набула значного поширення після великої депресії 1929–1932 років. Зростаюча складність і комплексність виробничих відносин, розвиток практики державного регулювання економіки, ускладнення правових і бухгалтерських проблем, обумовлені новим податковим законодавством, – все це не можна здійснити без допомоги штабів. Управління великим бізнесом за своєю складністю наблизилося до управління армією й вимагало спеціалізованого інформаційного забезпечення, що перевершує за своїми обсягами і комплексністю всі інформаційні потреби дрібних компаній.

Функціональна структуризація є найбільш поширеною формою організації й існує майже на всіх підприємствах на тому чи іншому рівні управління. Функціональні повноваження – це делеговане конкретній особі або підрозділу право контролю за певними діями інших працівників або підрозділів. При цьому президент компанії має всю повноту влади, обмежену лише вищою владою в особі ради директорів, уставом корпорації, відповідними законами й урядовими постановами. Структуризація за функціями звичайно відповідає принципу професійної спеціалізації, сприя

ючи тим самим підвищенню ефективності використання робочої сили. Функціональна організація не забезпечує цільової спрямованості зусиль, необхідних для вирішення завдання в цілому. Звідси випливають труднощі з фіксацією відповідальності, надмірна ускладненість координації, неадекватна реакція на запити споживачів тощо. У такій організації підходи до управління тяжіють до зміцнення функціональної структури організації незалежно від пріоритетних напрямів її розвитку.

Однією з форм організації є матрична організація. Вона поєднує виробничі або функціональні форми в умовах складних спеціалізованих проектів або безперервних програм. Мистецтво управління полягає в тому, щоб система була організована просто, а працювала ефективно. Матрична організація найбільшою мірою відповідає цьому критерію. У ній кожному керівникові на увесь час реалізації якого-небудь проекту підкоряють конкретних співробітників залежно від спеціальних знань, що вимагаються, і досвіду. Матрична організація являє собою простий, гнучкий і динамічний спосіб об’єднати різні функціональні знання, досвід і кваліфікацію, які є у розпорядженні організації, у програмно-цільові групи, що працюють над конкретними завданнями. Матрична форма істотно підвищує ефективність організаційної структури, однак вимагає поєднання спеціальних знань і навичок співробітників з їхньою готовністю до змін. В організації такого типу основний наголос робиться на посиленні відповідальності за кінцевий результат. «Все більша орієнтація на кінцеві результати й досягнення поставлених цілей указує на розширення в майбутньому використання тієї або іншої форми матричної організації, особливо у зв’язку з тим, що найчастіше неможливе наділення керуючого прямими лінійними повноваженнями з контролю над усією діяльністю підприємства»1.

Структурний поділ не є самоціллю: він є способом систематизації діяльності для полегшення досягнення цілей підприємства. Поділ єдиної за своїм задумом і цілями діяльності, на якій би основі він не проводився, обумовлює виникнення важко розв’язуваних проблем координаційного характеру. Без скоординованого розподілу повноважень між главами структурних підрозділів їхня сукупність не становитиме собою цілісний гармонійний і налагоджений механізм здійснення завдань, що стоять перед підприємством.

Структурні підрозділи істотно різняться одні від інших залежно від виконуваних певними угрупованнями видів діяльності, тому виникає необхідність у делегуванні повноважень. Делегуючи владу й відповідальність підлеглим, менеджери розширюють свій вплив і свої можливості далеко за межі того, що вони могли б зробити самі, без опори на виконавців. Таким шляхом можуть бути побудовані масштабні організації, виконані важливі проблеми й вирішені великі завдання.

У делегуванні повноважень головною проблемою є децентралізація управління, оскільки в тій мірі, в який повноваження не делеговані, вони централізовані. Децентралізація вимагає уважного підходу до визначення того, які проблеми підлягають вирішенню на нижчих рівнях організаційної структури; ретельної розробки політики підприємств, покликаної стати основним орієнтиром для прийняття рішень, добору й навчання кадрів; належного контролю.

Сама суть організаційних дій вимагає координації зусиль співробітників усіх рівнів, а оскільки більшість керуючих, які здійснюють цю координацію, розташовуються на середньому й нижчому організаційному рівнях, то для ефективної роботи їм потрібні відповідні повноваження. Можливо, головною проблемою, властивою децентралізації, є втрата ефективності контролю.

Втім, жодне підприємство не буде децентралізуватися до ступеня, що загрожує самому його існуванню й перешкоджає досягненню поставлених цілей.

Сучасні організації, засновані на переробці інформації, не потребують обслуговуючого адміністративного штату, тобто людей без реальної відповідальності, які дають лише поради й рекомендації. Для централізованого управління досить декількох адміністраторів.

Раніше спеціалізоване знання було надбанням високопоставлених осіб, тоді як всі інші члени організації були свого роду руками, що виконують важку фізичну роботу, причому саме таким чином, як вони були проінструктовані. Навпаки, в організації, заснованій на переробці інформації, знання зосереджене в головах фахівців, які виконують різну роботу й керують, по суті справи, самі собою. Це вимагає значно більшої самодисципліни й індивідуальної відповідальності. Інформаційний бізнес має бути структурований таким чином, щоб будь-який член організації зміг здійснювати самоконтроль завдяки розвиненим системам зворотного зв’язку. Разом з тим, що цілком природно, такі організації породжують і свої власні управлінські проблеми. До їх числа можна віднести: розробку систем винагороди, визнання й кар’єрних можливостей для фахівців; формування цілісного бачення проблем фахівцями в організації; створення нової управлінської структури; забезпечення припливу, підготовки й атестації вищих управлінських кадрів.

Головним показником ефективності управління організацією є якість випущеної продукції, а вона визначається в кінцевому рахунку не тільки інженерами й керуючими, але й безпосередньо споживачами.

За традиційними методами навчання менеджменту вартість розглядалася як визначальний фактор економічної діяльності, а якість – як область другорядного значення. Тепер питання якості висуваються на перший план при визначенні стратегії корпорації. Саме тому орієнтація на все більш повне задоволення споживчих запитів населення стає іманентною ознакою будь-якої компанії, що працює в умовах конкурентного ринку.

Демонтаж традиційних, ієрархічних командно-контрольних організацій і перехід до невеликих компаній із гнучкими горизонтальними структурами управління, розрахованими на координацію, а не субординацію дій, які застосовують весь могутній потенціал інформатики й сучасних засобів комунікації, відкривають перед бізнесом нові можливості.

Традиційні, вертикально структуровані організації є авторитарними: у них перекриті шляхи залучення персоналу до процесів вироблення й прийняття рішень. Децентралізація, тобто перерозподіл управлінських функцій і владних повноважень серед персоналу, передбачає довіру знанням, досвіду й здоровому глузду рядових членів організації. Ефективність управління залежить головним чином від структури організації, що опирається на принцип комбінування взаємозалежних і взаємодоповнюючих видів діяльності.

Проте не можна забувати, що сама по собі організаційна форма – не панацея від можливих лих і небезпек; її не можна розглядати у відриві від властиво людської основи організації, а також поза соціальним оточенням, що задає основні параметри характеру й спрямованості дій організації. Тому менеджмент людських ресурсів набуває самостійного значення.

Товару «робоча сила» надається не тільки «одушевлений характер», але й риси потужного генератора ділової енергії бізнесу. Досвід багатьох закордонних фірм і компаній переконливо підтверджує ефективність нових взаємин з кадровим персоналом усіх рівнів. Там, де це досягнуто, зросла продуктивність праці, підвищилася якість продукції, поліпшився фінансовий стан, стабілізовано ринок.

Підвищена активність працівників фірми (компанії) сприяє політизації відносин між продавцем робочої сили й роботодавцем.

Цей процес у ряді західних країн протікає під контролем держави. Державний апарат «бере участь» в усуненні дисбалансу в економічній системі відносин, підсилюючи свій вплив на економіку. Податковий менеджмент виконує регулюючу функцію.

Зросле державне втручання в економіку – слідство зрослих протиріч і дисбалансу в економічній системі розвинених капіталістичних країн. У зв’язку з цим «політизація економіки в розвинених країнах через державне втручання порушує капіталістичні “правила гри”»2.

Багато суперечок викликає проблема взаємодії держави з ринковими механізмами соціального управління. Лунають заклики повернути Америці той економічний базис, що існував там у XIX столітті, тобто ліквідувати будь-які форми державного втручання у сферу економіки.

На думку одного з ідеологів так званого «лібертаризма» Дж. Хосперса, право власності – це базисне право людини, і його необхідно захищати всіма способами. Перед кожним індивідом у суспільстві відкриваються два шляхи виживання: шлях продуктивної праці або паразитизму. Всі варіанти соціалізму й етатизму припускають паразитизм, оскільки ґрунтуються на принципі заохочення гірших за рахунок кращих, що означає перерозподіл доходу, створеного підприємливими людьми, між людьми, що не займаються продуктивною працею.

Капіталізм як суспільний лад, вважає Дж. Хосперс, виправданий не тому, що реалізація егоїстичних інтересів окремих індивідуумів веде до досконалого суспільства, а тому, що це єдина система, яка дає можливість реалізувати індивідуальні цінності. Егоїст, визнаючи права інших людей, уникає насильства на користь взаємодії. Він визнає уряд, але доти, поки він не обмежує його дій.

Творцями й рушіями суспільного прогресу є не тільки вчені й винахідники, але й підприємці. Без властивих їм прагнень до ризику, без їхньої енергії, фінансових коштів і здатності до організації сучасне капіталістичне суспільство не могло б стати тим, яким воно є.

Підприємницька активність – це вища, найбільш продуктивна форма праці, без якої розвиток суспільства практично неможливий. Держава ж – антипод діяльного суспільства. Чиновник, якому належить право на владу й примус, прагне відняти у «продуктивних» індивідів продукти їхньої праці, у той час як вільний ринок, будучи природним продовженням людської сутності, є незамінною умовою будь-якого економічного прогресу й достатку.

Держава по самій своїй природі не здатна виробляти й існує лише за рахунок інших завдяки податкам. На державну службу приходять люди, які переважно не здатні до продуктивної діяльності.

Дж. Хосперс пише: «У своїй сліпій ненависті до підприємця величезна більшість лібералів уважають, що вони мають право на одержання товарів, у виробництві яких не брали участі. Здебільшого це люди, які не зуміли б зробити нічого цінного, якби спробували. Але, не вміючи або не бажаючи виробляти, вони прагнуть встановити контроль над виробником і відбирати у нього вироблені продукти»3. Тому слід відділити економічну діяльність у суспільстві від держави на зразок того як від неї відділена церква. При цьому до рук приватних підприємців має бути передано широке коло тих суспільних функцій, які, як прийнято вважати, може виконувати тільки держава (освіта, охорона здоров’я тощо). Єдині функції, які можуть бути залишені за державою, – охорона внутрішнього порядку, оборона й судочинство.

Звичайно, погляди Дж. Хосперса – вкрай консервативні, однак характерно, що саме вона взяла гору в практичній політиці республіканської адміністрації США у 80-і роки минулого століття.

На думку відомого ліберального економіста Дж. Гелбрейта, у XX столітті відбулися чотири процеси, які докорінно змінили вигляд капіталізму: 1) ріст профспілок, що багато зробили для урівняння влади між наймачами і трудящими; 2) ослаблення найбільш жорстких сторін капіталістичної системи через закон про соціальне страхування (1935 р.), а також зосередження уваги на недоліках у таких сферах, як житлове будівництво, медичне обслуговування й освіта; 3) зростання ролі держави, яка взяла на себе відповідальність за рівень виробництва: знижуючи податки або збільшуючи витрати з державного бюджету або сполучаючи обидва ці заходи, вона підвищувала попит і розширювала виробництво, забезпечуючи економіку повною зайнятістю в кризові роки; 4) нарешті, останнє – зникнення старомодного капіталіста, на зміну якому прийшов менеджер, корпоративний бюрократ.

У цій ситуації обмеження прав виробника й вторгнення його в кон’юнктуру державних чиновників може бути згубним для економіки. Так було в США на рубежі 70–80 років минулого століття.

Але незабаром адміністрація Р. Рейгана переконалася, що в 70-і роки «уряди зайшли занадто далеко в сковуванні гнучкості, конче потрібної для існування динамічної економіки». Стреси тих років показали, «що на національні господарські системи надягнено занадто жорстку вузду, що централізоване управління й планування не виправдали надмірних надій, що покладалися на них, що соціальна користь і рентабельність державного втручання в приватну сферу стали сприйматися як щось саме собою зрозуміле»4.

Нині, напроти, спостерігається тенденція до адміністративного децентралізації, ослабленню жорсткості державної структури, щоб надати більш велике поле діяльності ринковим силам.

Влити свіжий струмінь у державні інститути можна лише активізувавши й пустивши в хід усі ринкові механізми. Захист таких основних цінностей буржуазної політичної системи, як свобода й плюралізм, вимагає реалізації таких важливих вимог. По-перше, треба зміцнити роль і значення ринку як єдиного механізму для здійснення соціальних цілей. Лише ринок дозволяє найбільш законним і справедливим чином розподіляти в суспільстві доходи і власність, заохочувати ті моральні цінності, яких вимагає економіка. Орієнтувати ринок на досягнення соціальних цілей – єдине завдання економічної політики уряду, все інше ринковий механізм зробить сам. По-друге, доцільно сприяти відродженню структур, що зв’язують людину в її приватному житті зі сферою державної влади і запобігають відчуженню індивіда від держави.

У прогресивних колах західних країн в 60-і й 70-і роки вважалося, що, оскільки управління є функцією, повністю відмінною від політичної діяльності, не можна допускати, щоб політичні діячі безпосередньо вторгалися в компетенцію менеджерів. У той період, коли принципи державного управління ґрунтувалися на

«політико-управлінській дихотомії», ставилася мета перетворення управління в науку. Висловлювалося припущення, що управлінські процеси можна вивчати подібно явищам і законам, які входять у предмет природничих наук. Прихильники згаданої дихотомії прагнули відкрити «основні закони управління» за допомогою таких понять, як поділ праці, спеціалізація, економічність і ефективність. Стратегічне гасло науки управління в ті дні полягало у тому, що державне управління має потребувати мінімальних витрат і приносити максимальні прибутки. Так, у 30-і роки у США широко обговорювалося питання про те, що може стати основним механізмом, здатним забезпечити дійовий контроль за різко зростаючими функціями адміністративних установ. Тоді таким інструментом стало бюджетне фінансування діяльності органів державного управління.

Пізніше відбулася майже повна відмова від жорсткого поділу політики і управління. Було визнано, що політичні процеси неминуче виникають у рамках державного управління, а політика стає найважливішою складовою частиною предмета науки управління. Під «державною адміністрацією» при цьому розуміється вся діяльність із правозастосування й реалізації «політичних установок», а під «державним управлінням» – конкретні управлінські операції й стереотипи поводження посадових осіб адміністративної системи5.

На прикладі Росії й інших країн СНД можна показати негативну роль величезного бюрократичного апарату в розвитку економіки цих країн.

Процеси бюрократизації тим сильніші, чим крупніше держава. «Чим більшою стає країна за чисельністю населення, за цілями, за ресурсами, – писала X. Арендт, – тим більша потреба в управлінні й тим могутнішою стає анонімна влада апарату управління»6. Бюрократизація породжує антигромадську поведінку громадян, що почувають себе відчуженими від держави. «Велике» суспільство стає, таким чином, усе більше некерованим, а бюрократично організована держава спричиняє суспільну дезорганізацію. «Всі урядові органи стають автономними й керуються скоріше прагненням до влади, своїм власним раціональним началом, своїм вузьковідомчим уявленням про речі, а не завданнями національної політики й інтересами свого боса – національного уряду. У цьому криється загроза здатності уряду направляти й керувати. Державна політика у всезростаючій мірі фрагментується, причому управління відокремлюється від виконання. Виконання спрямовується скоріше, інерцією величезної бюрократичної імперії, ніж міркуваннями державної політики».

У країнах Західної Європи неодноразово проявлялося протиріччя між державними і приватними інтересами. Розміри суспільного сектора в економіці, без сумніву, зросли й за темпами свого зростання перевершили розміри приватного сектора, однак без відповідного зростання продуктивності праці. На думку дослідників, досвід показує, що суспільний сектор не є й не може бути настільки ж ефективним, як приватний. Тому в економіці США, узятої як ціле, спостерігається занепад продуктивності праці, внаслідок чого ерозії піддається особистий добробут громадян. Багато соціальних програм, що запроваджуються у рамках суспільного сектора, неефективні й найчастіше не сприяють поліпшенню добробуту. Антитрестовське законодавство нерідко використовується з метою підтримки неефективних фірм і на практиці сприяє лише розширенню некомпетентного управління.

Дійсно, в умовах розвитку інноваційної моделі економічного росту надмірно централізований, бюрократично регламентований господарський механізм став перешкодою на шляху прискорення науково-технічного прогресу. Реприватизація, передача націоналізованих підприємств назад у приватні руки певною мірою стимулює інноваційний тип росту. Нерідко після реприватизації комерційна ефективність, гнучкість і новаторство відданих у приватне володіння підприємств зростають. Реприватизація виступає, таким чином, елементом раціоналізації господарського механізму. За рахунок перерозподілу функцій між державою й бізнесом координуюча роль держави посилюється, а керованість економікою зростає. Скорочення бюджетних дефіцитів здійснюється шляхом зменшення соціальних витрат і оподаткування прибутків корпорацій. Денаціоналізація з метою ліквідації неконкурентноспроможних ланок економіки сусідить із об’єднанням державних і приватних капіталів у таких галузях, як енергетика, екологічні програми, освоєння космічного простору тощо.

Відмітною рисою цієї концепції є поділ функцій між ринком і державою. Оскільки власність на засоби виробництва перебуває головним чином у приватному володінні й основні рішення приймаються на ґрунті відносин товарообміну, суспільний добробут багато в чому залежить від ефективності ринкових відносин.

Представники держави не вправі командувати приватним бізнесом. Разом з тим державні службовці зацікавлені в процвітанні приватного підприємництва, оскільки воно прямо пов’язане з їх власним матеріальним і політичним становищем (за посередництвом податків, окладів, політичної стабільності тощо). На цій підставі можна зробити висновок, що демократична держава є єдино можливою формою держави загального добробуту.

Аналіз функціонування ринкового механізму показує, що в міру розвитку масштабів виробництва, складності й швидкості змін в індустріальному суспільстві слід розширити діапазон регулювання й контролю ринкового механізму за допомогою державних органів.

В Україні й країнах СНД ще не сформовані економічні відносини між апаратом державних чиновників і компактною масою платників податків. Ці відносини мають абстрактний характер. Чиновницький апарат «вибиває» податки за допомогою силових методів і структур, що не може вважатися демократичними заходами.

Формування демократичного суспільства, побудованого на принципах незалежності особистості, має розглядатися як центральне питання політичного мислення незалежно від того, чи йде мова про нове суспільство, чи про збереження в майбутньому того, що є найкращим у сьогоденні. Політик має розглядатися як представник суспільства, призначений розв’язувати конфлікти між соціальними групами, які ті не в змозі розв’язати самотужки. Домінування політики над економікою в роки панування комуністичної ідеології – це історичний нонсенс, що відкинув країни соціалістичної системи на багато років назад. Ще більший нонсенс – заклик лівих сил у парламентах країн СНД: «Назад до світлого майбутнього».

У цьому зв’язку сучасна соціологія переглядає свої канони, віддаючи належне реальним процесам, що відбуваються у суспільстві.

Багатьма соціологами вже визнано, що протиріччя між працею й капіталом має розглядатися як «індустріальний конфлікт», розв’язати який можна лише на шляхах його інституціоналізації. Згідно з цією точкою зору класова боротьба як би не придушується, а регулюється, вводиться в русло співробітництва й взаємної відповідальності між працею і капіталом. Роль держави в підтримці політичної стабільності полягає в тому, щоб переконати конфліктуючі сторони в перевазі легальних, законних засобів розв’язання спорів, у тім, що саме ці засоби щонайкраще відповідають їхнім інтересам, і застосування насильства в кінцевому підсумку неефективно. Це завдання може бути успішно виконано якщо:

1) політична стабільність забезпечується сильним і гнучким апаратом насильства й примусу, але держава може використати цей апарат лише в рамках існуючих законів;

2) капітал сам по собі як власність не має великого значення для робітничого класу й профспілок. Для трудящих важливі його владно-розпорядчі, управлінські функції; інакше кажучи, робочий рух зіштовхується не з капіталом – власністю, а з капіталом – функцією. Саме з цією особливістю капіталу й ведеться боротьба, при цьому не ставляться під сумнів принцип і право приватної власності. Помилково вважати, начебто у світі існує якийсь єдиний і недиференційований капіталізм. Напроти, сучасній світовій системі властиві різні типи суспільств, засновані на різних організуючих принципах, або «законах розвитку». Відповідно до цього розрізняються три головні стадії їх розвитку:

1) примітивний капіталізм;

2) конкурентно-індивідуалістичний капіталізм;

3) пізній капіталізм.

Саме в пізньому капіталізмі вирішального значення набувають приватнопідприємницькі корпорації, і роль держави може бути зрозуміла лише в контексті їхньої діяльності.

У промислово розвинених, демократичних країнах дії адміністративного апарату обмежені інституціонально-законодавчим порядком, а державний закон постійно використовується для перебудови влади адміністративного апарату. У результаті цього процесу держава виступає у двох формах: 1) як законодавчий порядок, що формує певне стримуюче середовище для виконавчої влади; 2) як певний організаційно-функціональний механізм управління. При цьому можна говорити про безумовне зміцнення першої форми при одночасному обмеженні сфер застосування для другої. Там же, де держава виконує безпосередньо управлінські функції, вона у все зростаючій мірі запозичує стиль і методи менеджменту як науки і мистецтва оперативного управління.

У цей час зростає роль держави як органу політичного керівництва й зменшується ступінь її включення в оперативне управління господарським життям. Зрозуміло, рівень політизації економіки часом може зростати, однак це не є стійкою тенденцією й найчастіше розцінюється як ознака деформації суспільної системи, що веде до наростання бюрократизму й неефективності. Незважаючи на розбіжності, по багатьом проблемам погляди вчених і практиків близькі або збігаються. Найбільш важливими об’єднуючими моментами є концепція приватнопідприємницької корпорації як провідної організуючої сили в соціальній спільноті сучасного суспільства, а також те, що ефективне підприємництво можливе лише в стабільному політичному оточенні й при активному використанні засобів політики для відстоювання стратегічних інтересів підприємців.

В економіці перехідного періоду роль держави у перетворенні суспільства й народного господарства не послабляється до вирішення глобальних завдань стабілізації й відродження економіки на засадах ринкових відносин. Надалі вертикальні зв’язки мають відмерти, як відмирають рудименти старої системи, коли на зміну їм приходять елементи нового сучасного світу. Однак це не виключає й не знижує ролі держави в управлінні економікою. На зміну тоталітарним способам планування приходять індикативні.

Індикативні (рекомендаційні) методи планування широко застосовуються в європейських країнах з ринковою економікою, наприклад у Франції.

При застосуванні індикативних методів не передбачаються привілеї (пільги) підприємцям, але надаються підтримка у виборі пріоритетів виробничої і комерційної діяльності, а також у виборі оптимальної організаційної структури бізнесу.


загрузка...