Навігація
Посилання


Податковий менеджмент

Податкова система Республіки Узбекистан


На території Узбекистану діє єдина податкова система. Право встановлення податків належить Олій Маджлісу (вищому представницькому органу). Основним документом, що регламентує оподаткування юридичних і фізичних осіб, є Податковий кодекс, уведений в дію з 1 січня 1998 р. Податкова система складається із загальнодержавних і місцевих податків і зборів. Дохідна частина місцевих бюджетів утворюється із закріплених і регульованих статей доходів. До регульованих статей бюджету відносяться загальнодержавні податки, такі, як податок на доходи (прибуток) юридичних осіб; податок на доходи фізичних осіб; податки на додану вартість (ПДВ); акцизний податок; податок за користування надрами; екологічний податок; податок за користування водними ресурсами. Ставки основних загальнодержавних податків з 1999 року були встановлені на рівні 15–45% на доходи, 33% – на прибуток і 20% – ПДВ.

Загальнодержавні податки розподіляються між республіканським і місцевими бюджетами за нормативами, розглянутими щорічно Кабінетом Міністрів за пропозиціями, підготовленими Міністерством фінансів Узбекистану. Діапазон регулювання відрахувань по податках у місцеві бюджети досить широкий.

На додаток до вищезгаданих регульованих статей доходів, місцевий бюджет формується з так званих закріплених доходів, які складають місцеві податки й збори. Згідно з чинним законодавством до місцевих податків відносяться: податки на майно; земельний податок; податок на рекламу; податок на продаж автотранспортних засобів. До місцевих зборів відносяться: збір на право торгівлі, включаючи ліцензійні збори на право торгівлі окремими видами товарів; збір за реєстрацію фізичних і юридичних осіб, що займаються підприємницькою діяльністю; збір за паркування автотранспорту; збір на роботи із благоустрою.

Податки на майно й земельний податок стягуються на всій території Узбекистану, при цьому їхні конкретні ставки визначаються законодавчими й іншими правовими актами місцевої влади, якщо інше не передбачено законодавчим актом Республіки Узбекистан. З 1998 року введений єдиний податок на землю для сільгосппідприємств, ставка якого встановлюється з урахуванням якісних параметрів використовуваної землі й сплачується один раз за підсумками року. При цьому 30% суми податку надходить до центрального бюджету і 70% – до місцевого бюджету. Інші місцеві податки і збори вводяться радами народних депутатів. Ставки по основних видах республіканських і місцевих податків (за винятком податку на майно, ставка якого встановлена Податковим кодексом у розмірі 4%) щорічно переглядаються Кабінетом Міністрів.

Хоча місцеві податки і збори мають невелику питому вагу в доходах місцевих бюджетів, їх значення не обмежується виконанням ролі дохідного джерела бюджету. Вони виконують контрольні функції у сфері розподільних відносин. У зв’язку з тим, що об’єктами обкладання є земельні ділянки, майно, транспортні засоби тощо, їх введення сприяє обліку зазначених об’єктів і контролю за їх придбанням і використанням.

Закон Узбекистану «Про банкрутство» (нова редакція) затверджений 28 серпня 1998 р., однак він не застосовується відносно підприємств, установ і організацій, що здійснюють свою діяльність за рахунок державного бюджету. При недостатності

бюджетних коштів для покриття витрат у випадках тимчасового розриву між доходами й витратами бюджетів різних рівнів протягом фінансового року їм можуть виділяться бюджетні позички з відповідних бюджетів. Граничні строки й порядок надання бюджетних позичок установлюються Міністерством фінансів Узбекистану. У структурі загального обсягу бюджету республіки частка місцевих бюджетів більше (в середньому близько 54%), ніж частка витрат центрального бюджету (в середньому близько 46%).

У результаті аналізу існуючої системи фінансового й фіскального управління на місцях виявлено, що існують такі негативні явища як:

  • недотримання принципу гарантованої мінімальної бюджетної забезпеченості населення регіонів у розрахунку на одного жителя;
  • розміри місцевих бюджетів не відповідають потребам регіонів по розвитку місцевого господарства там, де зосереджена найбільша питома вага природно-економічного потенціалу (Ташкентська, Кашкадар’їнська, Самаркандська і Навоїйська області і щільно заселені області Ферганської долини);
  • система формування дохідної й видаткової бази бюджетів недостатньо пов’язана з масштабами й ефективністю виробництва, в 70% регіонів має місце негативне сальдо доходів і витрат місцевого бюджету, що не забезпечує нормального розвитку економіки й функціонування соціальної сфери, особливо об’єктів охорони здоров’я, освіти і культури;
  • нормативи відрахувань коштів до місцевих бюджетів щорічно переглядаються й недостатньо повно враховують умови й особливості регіонів;
  • довгострокові нормативи відрахувань коштів для функціонування існуючих соціальних об’єктів не розробляються, що йде врозріз із принципами місцевого самоврядування й демократизації суспільства;
  • субвенції носять в основному суб’єктивний характер і не справляють істотного впливу на вдосконалення структури продуктивних сил регіонів, цільові програми субвенцій не розробляються, вони в основному виділяються слаборозвиненим регіонам і використовуються там недосить ефективно;
  • має місце поділ регіонів на донорів і реципієнтів, що породжує тиск заможних регіонів на центр, а це в умовах демократизації управління є неправомірним;
  • сформовані різні позабюджетні фонди використовуються в регіонах неефективно, тут спостерігається відомчий підхід, недостатня координація й контроль республіканських і місцевих органів управління;
  • низький технологічний рівень і зношеність муніципальної власності і її об’єктів приводить до збільшення витрат на її зміст, подорожчанню й низькій якості товарів і послуг;
  • не введено податок на майно фізичних і юридичних осіб.

загрузка...