Навігація
Посилання


Менеджмент підприємства

Менеджмент на підприємстві


Види підприємств:

За формою власності підприємства поділяються на державні, приватні та колективні (акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю тощо).

Державне підприємство затверджується органами управління, уповноваженими управляти державним майном. Майно (статутний капітал) державного підприємства утворюється за рахунок державного бюджету, державного майна. Власником такого підприємства є держава в особі уповноважених нею органів управління. Вона ж привласнює і розпоряджається прибутком такого підприємства. Держава через своїх представників, згідно з існуючим законодавством, розробляє і нав’язує всім робітникам правила трудової поведінки. Державне підприємство є юридичною особою, яка несе повну відповідальність за результати своєї господарської діяльності, має власну назву з вказівкою організаційно-правової форми. Майно, яке є державною власністю і закріплене за державним підприємством, належить йому за правом повного господарського ведення. В межах даного права підприємство володіє, використовує і розпоряджається державним майном згідно з власними потребами, якщо це не суперечить чинного законодавству.

Законодавством України дозволена приватна власність у формі приватного підприємства з правом використання праці громадян на основі договору. Власник зобов’язаний забезпечити громадянину, працю якого він використовує, соціально-економічні гарантії і права, забезпечені законом. Приватні підприємства виступають рівноправними суб’єктами господарювання. Приватне підприємство – це юридична особа, яка взаємодіє з державою через податкову систему, а також діє в межа існуючого законодавства.

Акціонерне товариство (АТ) – це господарське товариство, юридична особа, статутний фонд якої поділений на певну кількість акцій рівної номінальної вартості. АТ несе відповідальність по зобов’язаннях товариства тільки в рамках акцій, що їм належать.

АТ бувають двох типів – відкриті і закриті. Закрите АТ – це товариство, акції якого розповсюджуються між його засновниками і не можуть розповсюджуватися шляхом відкритої підписки, купуватися і продаватися на біржі. Засновниками АТ можуть бути фізичні і юридичні особи. Голосування акціонерів на зборах здійснюється за принципом "одна акція – один голос". Рішення засновницьких зборів АТ приймаються простою більшістю голосів. Кваліфікована більшість (3/4 присутніх на зборах осіб) необхідна при створенні АТ і філіалів або представництв, виборах ради АТ, виконавчих і контролюючих органів, наданні пільг засновникам. Інші питання вирішуються простою більшістю.

Товариство з обмеженою відповідальністю (ТОВ) – має статутний фонд, розділений на частки, розміри яких визначаються установчими документами.

ТОВ і закриті АТ – споріднені типи підприємств, засновані на об´єднанні капіталів. Статутний фонд розділений при цьому на паї або акції. Взаємовідношення між учасниками (акціонерами) по управлінню підприємством, розподілом його доходу та майна в обох випадках будуються залежно від розміру внесеного ними капіталу. Кількість голосів в управлінні пропорційна їх внеску в капітал. Відповідно в тій же пропорції розподіляється між учасниками (акціонерами) прибуток підприємства, визначаєтьс

я частка в вартості майна підприємства, що припадає на особу, яка хоче вийти з ТОВ. При ліквідації АТ акціонер одержує частку в вартості майна пропорційно кількості акцій, які йому належать. Учасники ТОВ і акціонери зобов´язані вносити вклади в капітал товариства, але не повинні включатися в його господарську діяльність власною працею. Об’єднує ТОВ і закрите АТ і те, що вони засновані на принципі обмеженої майнової відповідальності. Підприємство є власником переданого йому учасниками (акціонерами) майна і відповідає згідно із своїми зобов´язаннями всім своїм майном, а його учасники (акціонери) ризикують тільки в розмірі паїв або акцій, що їм належать.

Закриті АТ і ТОВ об’єднує й те, що акціонери (учасники) цих підприємств можуть передавати іншим особам акції або паї, що їм належать, тільки за згодою інших акціонерів.

Різниця між ТОВ і закритим АТ пов´язана з природою паю або акції. Акція не просто засвідчує про зроблений в капітал компанії внесок, а означає ще й відсутність права вимагати повернення цього вкладу. Остання обставина дозволяє акціонерному товариству вільно розпоряджатися своїм капіталом, не боячись того, щоб частину його при найменшому погіршенні кон´юнктури повернути акціонерам. Така умова об´єднання грошових засобів є єдино прийнятною з позицій життєздатності і динамізму створеної великої колективної власності. Якби не було цієї умови, то АТ ніколи б не стали піонерами, флагманами сучасної індустрії, не наважилися б на здійснення ризикових і високоприбуткових проектів. Таким чином, акція – свідоцтво про внесок без права його зворотної вимоги: акціонерна компанія емітує ці цінні папери без зобов´язання їх викупити. Тому акція папір безстроковий, без обмеження терміну обігу.

А як бути з тими власниками акцій, які б хотіли розлучитися з даним АТ? У них є лише один вихід – передати акції іншим власникам. При цьому не має значення яке АТ – відкрите чи закрите. Це принципово відрізняє ТОВ від АТ.

Пай в ТОВ, на відміну від акції, має властивість зворотності, тобто може бути відізваний учасником у випадку його виходу з підприємства. В ТОВ передбачена процедура виділення частки учасника із вартості майна підприємства.

Приклад. Припустимо ТОВ опинилося в смузі фінансових невдач. Один із учасників відчув це і, намагаючись врятувати свій пай, пише заяву про вихід з вимогою виплатити йому його частку в вартості майна підприємства. Товариство, хоча і випробовує фінансові труднощі, повинно задовольнити ці вимоги. По-іншому проблема вирішується в закритому АТ. Акціонер не має права написати заяву з вимогою до підприємства сплатити йому вартість його акцій. Він може лише звернутися з проханням дати згоду на переуступку цих акцій іншому власнику в порядку, передбаченому статутом. Акції можуть переходити із рук в руки, але реально діючий капітал при цьому залишається недоторканим.

Тому АТ більш стійка, у порівнянні з ТОВ та іншими господарчими товариствами, форма підприємства з практично необмеженою життєстійкістю.

Модель менеджменту підприємства

Повсякденні процеси в діяльності підприємства можна класифікувати по об’єкту занять за день на підсфери маркетингового, фінансового, кадрового, матеріального господарства і господарства машинного парку. У кожній з цих підсфер розрізняють процеси зайнятості, виробництва, транспортування, зберігання і збуту. Усі ці процеси здійснюються ведучою ланкою підприємства – менеджментом. Підфункції менеджменту можна поділити на: інновацію, постановку мети, планування, прийняття рішень, розпорядження, мотивацію, організацію, координування, розв´язання конфліктів і відповідальність, а також функції інформування (комунікація). На вертикальній площині моделі менеджменту підприємства (див. рис.2.1) зображені функції менеджменту по Борману, Воротіній та Федерману (зверху) і по Кіллену (знизу).

Рисунок 2.1. Модель менеджменту підприємства

Учасники діяльності підприємства

В діяльності підприємства приймають участь особи (групи осіб), яких можна розглядати як потенціал для досягнення мети або задоволення потреб. Особи або групи осіб приймають участь в союзі до тих пір, доки сукупність одержаних переваг буде сприйматися більшою, ніж внески в підприємство. Внутрішні і зовнішні основні учасники включають в себе власників капіталу, менеджерів підприємства, вкладників капіталу, постачальників, клієнтів (споживачів результатів робіт), державу, колектив підприємства, громадськість (засоби інформації, партії, спілки, об´єднання тощо).

Власники капіталу – власники підприємства (окремі акціонери та інші підприємства, корпоранти). Вони, з одного боку, зацікавлені в збереженні та збільшенні свого капіталу, вкладеного в підприємство, з іншого боку – в поточних зняттях з рахунку (розподілі дивідендів). Передумовою для обох сподівань є одержання підприємством прибутку. Поскільки він залежить від доходів і витрат, власники зацікавлені у високих доходах і низьких витратах. Що стосується використання прибутку (збереження і розподіл дивідендів) існують різні уявлення, що залежать від індивідуальних споживчих бажань. Крім того, у власників існує право на участь в формуванні намірів та їх здійснення, вони це виконують або самостійно (підприємство власників), або делегують своє право найманим менеджерам.

Менеджерами можна вважати осіб, які наділені значними об´ємами робіт, з якими вони можуть впоратися тільки за допомогою інших людей. Менеджери підприємства, як самостійна група, зацікавлені в задоволенні інтересів дольових учасників, яких вони використовують. На великих підприємствах, крім того існує, в значній мірі, відповідальність найманих робітників в контрольній раді, яка найняла менеджерів. Професійним завданням менеджера підприємства є слугування клієнтам, співробітникам, вкладникам грошей і суспільству, приведення в рівновагу інтересів, що суперечать одне одному. Це означає, що менеджер повинен: забезпечити сумлінне (чесне) суперництво між підприємствами, яке веде до максимального зниження ціни, підвищення якості та різноманітність виробів; намагатися впроваджувати нові ідеї і технологічний прогрес в конкурентноздатні вироби і послуги; забезпечувати робочі місця, підвищувати реальні доходи і сприяти гуманізації праці; забезпечувати вищі доходи на вкладені капітали, ніж процент від доходів в державні позички. Цей, більш високий дохід необхідний тому, що повинна існувати винагорода за більший ризик. Крім того, менеджер повинен бути опікуном вкладника капіталу; забезпечувати життєстійке зовнішнє середовище для майбутніх поколінь, використовувати надані йому засоби на благо суспільства. Він повинен засвоювати нові методи наукового управління підприємством і поставити свої знання і досвід на слугування суспільству. Для ефективного служіння клієнтам, співробітникам, вкладникам капіталу і суспільству, менеджер повинен розуміти тенденції розвитку економіки в цілому, її ефективності, орієнтуватися в ролі свого підприємства в динамічному зовнішньому середовищі. Він повинен усвідомлювати особливості функціонування різних організаційно-правових форм підприємництва, добре володіти методами управління фінансами, персоналом, виробництвом, маркетингом, економічним механізмом та стратегією розвитку підприємства. Поряд з цими виробничими інтересами, менеджери підприємства можуть переслідувати і власні інтереси (наприклад, збереження підприємства, незалежність, влада, визнання, кар’єра).

Майже всі спеціалісти з менеджменту визначають риси характеру і якості особи менеджера. Так, Ф. Тейлор, виділяв у ідеального менеджера розум, освіченість, технічні знання, силу, тактовність, енергійність, рішучість, чесність, поміркованість тощо. А. Файоль вважав, що менеджер повинен володіти передбаченням, організаторськими здібностями, бути компетентним, мати добре здоров´я, розвинутий інтелект, високий рівень культури та моральності. Сучасні теоретики також не мають єдиної думки щодо якостей і рис ідеального менеджера. Американські авіатори вважають, що менеджер повинен володіти такими якостями, як лідерство, ініціативність, рішучість, поміркованість, незалежність, вміння делегувати владу, комунікабельність, здібність до розмірковування, вміння ризикувати, стійкість до стресів, наполегливість, розвинуте уявлення, чутливість. Інші компанії формують перелік якостей на свій лад. Вважають, що вже давно сформувались американська та англійська системи якостей і рис характеру менеджера. В табл. 2.1. наведено ранжування якостей менеджерів за результатами опитування спеціалістів Англії, Західної Європи та Америки (6,14).

Таблиця 2.1. Ранжування основних якостей менеджерів

Продовження таблиці 2.1.

Орієнтація переважно на "людський підхід" є характерною рисою японського бізнесу. Так, японські менеджери фірми "Мацусіта денкі", щоб підвищити працездатність робітників і спонукати їх до постійного вдосконалення якості продукції, намагаються діяти згідно з моральним кодексом:

"Наші принципи: усвідомлення своєї відповідальності в справі прогресу та примноження добробуту суспільства, присвячення себе подальшому розвитку світової цивілізації. Наше кредо: прогрес цивілізації – це не абстракція; всі ми спільними зусиллями вносим в нього свою частку; кожен з нас повинен постійно це пам´ятати; всебічна відданість фірмі – ключ до успіху. Наші духовні цінності:

а) служіння нації шляхом вдосконалення виробництва;

б) чесність;

в) гармонія і співробітництво;

г) боротьба за якість;

д) гідність і підлеглість;

є) ідентифікація з фірмою;

ж) вдячність фірмі".

В корпорації "General Motors" перед менеджерами ставлять п´ять основних вимог:

Компетентність. Кожний менеджер повинен професійно знати, як виконати свою роботу. Знання по управлінню можна отримати, якщо ви достатньо старанні і посидючі, щоб добути їх з книг, достатньо проникливі і самокритичні, щоб засвоїти їх з вашого досвіду і достатньо сприйнятливі і скромні, щоб одержати їх з досвіду інших. Керівник не може дозволити собі вчитися на власних помилках.

Гідність і найвища відповідальність у всіх справах.

Почуття нового і вміння ризикувати. Воля, здібність до ризику повинні поєднуватися з вмінням планувати, дивитися вперед. Надійне планування озброює тих, хто здібний ризикувати.

Чуттєвість та гнучкість. Відчувати оточення, виникаючі потреби, час, події – це значить поважати погляди інших, постійно прагнути до саморозвитку і бути готовим до змін.

Висока працездатність, постійне прагнення бути кращим і робити все найкращим чином.

Більшість американських компаній вважає, що найбільш цінним менеджером є людина, незадоволена діючими методами, що безперервно вивчає нове, готова прислухатися до порад як працівників своєї компанії, так і інших осіб. Він повинен приймати участь в різних нарадах і конференціях асоціації адміністраторів та професійних спілок, слухати лекції і відвідувати інші підприємства.

Залежно від управлінської ситуації менеджеру припадає виконувати різноманітні "ролі". Таких ролей достатньо багато:

  • управляючий (адміністратор). Ця функція вважається традиційною, притаманною менеджеру. І поскільки в сучасних умовах влада перестала бути неподільною, то від владної особи очікують як прояву твердості, так і певної м´якості. Основний обов´язок адміністратора – наглядати за виконанням;
  • плановик (розробляє методи і засоби, за допомогою яких інші досягають цілей);
  • політик (встановлює цілі та правила поведінки в групі);
  • лідер (веде за собою людей);
  • експерт (особа, до якої звертаються як до кваліфікованого спеціаліста);
  • вихователь.

Ступінь вихованості, висока моральність працівників є визначальною умовою пересування піку економічного прогресу з регіона в регіон. Відомо, що період 1775-1875 рр. був століттям Великобританії, де діяла класична християнська етика; період 1875-1975 рр. вважають століттям США, де панувала протестанська етика; в 1975 р. визначилось століття азіатсько-тихо-океанського регіону, де знайшла свій прояв конфуціанська етика. Етичні системи виявляються могутніми факторами соціально-економічного прогресу. Менеджер, який претендує на успіх, повинен робити для себе належний висновок:

  • етичне, емоційне виховання працівників – суттєвий бік всіх менеджерських функцій;
  • представник (групи в зовнішньому середовищі);
  • регулятор (відношень усередині групи);
  • джерело (ідей, інформації, заохочень, покарань);
  • символ (приклад, обличчя групи);
  • суддя (також миротворець);
  • диктатор (людина, яка відміняє індивідуальну відповідальність в групі);
  • "батько" або "мати" (до яких звертаються за допомогою);
  • "козел відпущення" (людина, яка відповідає за все при провалі справи);
  • розпорядник (ресурсів);
  • людина, яка веде переговори (дипломат).

Серед серії менеджерських вмінь та навиків, які за останні десятиріччя одержали особливо широке розповсюдження, потрібно перш за все, назвати ті, що пов´язані з процедурами переговорів. На сьогоднішній день менеджери низової та середньої ланки витрачають свій робочий час в основному на встановлення і розвиток людських контактів, поглиблення ділових зв´язків, укладання угод, розв´язання суперечок, налагодження відносин з владними особами та структурами. Для всього цього потрібні спеціальні здібності, які близькі до дипломатичних. Тим більше це має значення в сучасних умовах, коли всебічно розвиваються міждержавні зв´язки, створюються спільні підприємства тощо інноватор. В умовах третьої хвилі НТП, яку називають інформаційною (перша хвиля пов´язана з введенням сільськогосподарської культури, друга – з промисловим переворотом) однією з найважливіших сторін менеджерських функцій є діяльність по інноваціях. В умовах бурхливого процесу НТР той, хто зволікає по відношенню до інновацій, негайно "відкидається в хвіст" прогресу. Потреба в інноваціях пояснюється дуже просто. Вважають, що значно легше і швидше підвищувати продуктивність і якість продукції на базі принципово нової техніки і технології, ніж постійно латати латки на зношеному обладнанні та заощаджувати на введенні нового.

Колектив (працівники) підприємства постійно зацікавлений в надійності свого робочого місця, в максимально можливій заробітній платні і соціальних гарантіях, добрих умовах роботи, а також у високому престижі свого підприємства. Важливими мотивами також є можливості професійної реалізації своїх здібностей і особистого визнання в діяльності підприємства. Інтереси працівників захищаються профспілками та органами представництва найманих робітників на підприємстві.

Сторони і вкладники капіталу – це, в першу чергу, банки, що дають кредити. Вони зацікавлені в домовленості про можливо високі ціни на капітал (проценти), вони очікують своєчасну оплату процентів та позиченого капіталу і достатніх гарантій на непередбачений випадок. При наявності великих кредитів вони також зацікавлені в інформації та впливу на менеджерів фірми.

Постачальники необхідних матеріалів піклуються, в першу чергу, про тривалі та вигідні зв´язки фірми. Вони прагнуть до максимізації доходів, до вигідних умов для себе відносно їх постачань, до мінімізації своїх витрат.

Клієнти (споживачі результатів робіт) бажають, в основному, одержувати необхідні їм вироби високої якості за низькими цінами і на вигідних умовах. Вони прагнуть до широкого асортименту товарів і до надійного обслуговування.

Держава піклується, перш за все, про функціонування ринкового господарства з підприємствами, конкурентноздатними на міжнародному ринку, тому що воно збільшує суспільний продукт, забезпечує добробут, постачання населення товарами і робочими місцями і сприяє зовнішньоторговельному балансу. Підприємства розглядаються також як джерела податків, необхідних для фінансування державних витрат. Крім того, держава постійно турбується про стабільність цін (боротьба з інфляцією) і соціальний спокій.

Громадськість складається із гетерогенних груп (наприклад, засоби інформації, партії, центри, спілки і об’єднання, громадянські ініціативи та безпосередньо громадяни). Їх інтерес відносно підприємств полягає в тому, щоб вони могли сприяти груповим цілям, або, щонайменше, не перешкоджати їм. Щоб мати про це своєчасну інформацію, вона повинна знати все і точно про дійсний стан підприємства.

Учасники діяльності підприємства та їх інтереси не можуть бути чітко визначені: особа може одночасно належати до кількох груп (наприклад постачальник як кредитор; співробітник, копорант як кредитор) тому, що вона переслідує різні інтереси. Однак, частіше всього, існує загальна зацікавленість в збереженні підприємства і одержанні доходів, що постійно полегшує рівновагу інтересів серед учасників.

Основи управління підприємством

По суті, управління підприємством (менеджмент) полягає у впливі однієї особи або групи осіб (менеджерів) на інші особи (ті, якими управляють) для спонукання дій, що забезпечують досягнення цілей (6). Управління підприємством включає в себе три аспекти: інституціональний ("Хто" управляє "ким"?), функціональний ("як" здійснюється управління і "як" воно впливає на підлеглих?) та інструментальний ("чим" здійснюється управління?).

Рисунок 2.2. Піраміда управління

Розрізняють три рівні управління (див. рисунок 2.2): вищий (1), середній (2) та нижчий (3). Менеджери низової ланки (майстри, начальники змін, зав. відділами тощо) знаходяться безпосередньо над робітниками та іншими працівниками. Вони в основному здійснюють контроль за виконанням виробничих завдань, часто безпосередньо відповідають за використання виділених їм ресурсів (сировини, обладнання). Молодші начальники приймають оперативні та короткострокові рішення, наприклад, рішення стосовно робочих місць, усунення перешкод та переговори з підтримуючими службами. Їх робота характеризується частими перервами, переходами від однієї роботи до іншої. Прийняті ними рішення реалізуються впродовж коротких інтервалів часу. Десь біля половини свого робочого часу майстри витрачають на спілкування, головним чином, із своїми підлеглими, частково – з іншими майстрами і зовсім мало – з начальством. Робота молодших керівників координується і контролюється керівниками середньої ланки. Менеджери середнього рівня управління приймають рішення в галузі функціонування, відомчі та тактичні (директори). Менеджери вищого рівня управління приймають стратегічні, довготермінові та загальні рішення (правління, рада директорів).

Чим вище ієрархічний рівень, тим більше зростає об´єм та комплексність функцій, що виконуються, підвищується рівень відповідальності, частка стратегічних рішень і, таким чином, вплив на події на підприємстві і можливість доступу до інформації. Одночасно зростають вимоги до кваліфікації, а також і особиста свобода діяльності менеджерів. Чим нижче ієрархічний рівень, тим більше зростає простота та безперервність робіт, що виконуються, частка оперативних видів діяльності і частота перевірок.

Філософія та політика підприємства

Важливим завданням управління підприємством є визначення політики та філософії діяльності підприємства (6). "Зверхні принципи діяльності" (філософія підприємництва) включають такі головні вимоги відносно відношення менеджерів до учасників підприємницької діяльності, зокрема, їх готовність нести відповідальність за працівників підприємства та вкладників капіталу; оточуючого середовища, зокрема, відповідальність за відношення до громадськості та екологічного середовища; соціально-технологічних змін; підприємницького ризику, зокрема, їх готовність або неготовність до ризику.

Розрізняють структурну політику (підприємства) та політику процесу (6). До структурної відносять політику: створення перспективного та дієспроможного підприємства; правової форми; політику, що визначає відношення власника до підприємства; коопераційну політику, що займається співробітництвом різних підприємств; політику концентрації та розукрупнення; політику ліквідації.

Політика процесу включає цілі, засоби та шляхи функціонування окремих сфер діяльності підприємства. Зокрема, сюди входять: політика придбання (розпорядження сировиною, допоміжними і необхідними для виробництва матеріалами та запасними частинами, а також платними послугами); інвестиційна політика відносно обладнання (використання, утримання та відбраковка обладнання); кадрова політика (набір, зайнятість, оплата праці, підвищення кваліфікації та звільнення зайнятих у виробництві); фінансова політика (виплата та покриття необхідних витрат); виробнича політика (організація системи виробництва, розміри партій виробів, послідовність їх обробки); політика звітності про діяльність підприємства.

"Філософія підприємства" визначається загальними формулюваннями, що положенні в основу цілей його діяльності. Філософія підприємства пояснює його існування і діяльність, дає характеристику його управління і основні уявлення про те, чим, власне, підприємство повинно бути.

Філософія підприємства описує господарську одиницю (хто ми?); мету (що ми хочемо?); сферу діяльності (що ми робимо?) та норми поведінки. У філософії підприємства концентруються основні цінності, які для співробітників повинні слугувати орієнтирами в їх діяльності. При цьому підприємство розглядають як:

  • соціальну організацію, в якій працівники можуть вільно проявляти та розвивати свої здібності;
  • виробник продуктів, що знаходять попит;
  • конкурент іншим виробникам продуктів, що переслідує мету утримувати, розширяти та розвивати власний ринок;
  • соціальний інститут, що враховує інтереси всього суспільства;
  • частину вільного господарчого укладу, прибічником якого воно являється;
  • творця екологічно чистих товарів та способів виробництва.

Принципи підприємства – це його основний закон (устав), що чітко і ясно формулює загальні директивні положення про бажану поведінку всіх його членів. Принципи підприємства включають в себе наступні положення:

  • загальні термінові цільові установки – цілі, пов’язані з підприємством, працівниками, оточенням (склад і розвиток підприємства, забезпечення ринку, соціальні цілі);
  • концепції, пов´язані з ринком – види продукції та послуг, що плануються до виробництва; перевід конкурентної продукції на освоєні ринки; можливі ринки; ринкові сегменти (споживчі групи) яким необхідно надати перевагу;
  • принципи, пов´язані з управлінням – розробка мети, прийняття рішень, планування, розв´язання конфліктів, інформування, мотивація; види контролю і його виконавці, оцінка досягнень, підвищення кваліфікації, стилі управління;
  • принципи, пов´язані з працівниками – вимоги при запрошенні на роботу, мотивація, кооперування, творче, підприємницьке мислення, розкриття індивідуальних можливостей, прийняття на себе відповідальності, оцінка працівників і допомога їм;
  • принципи зовнішніх зв’язків – клієнтура, постачальники, вкладники капіталу, конкуренти, суспільство, держава. Зокрема, принципи, що торкаються чесних помірних дивідендів, якості, сервісу, тривалості зв’язків, захист зовнішнього середовища, суспільних зобов´язань, інформації.

Дотримання принципів підприємства може забезпечуватися тим, що вони приймаються до уваги при оцінці працівників, визначенні окладів і плануванні пересування по службі. При порушенні цих принципів можуть бути винесені догани або попередження, а при багаторазових порушеннях – пересування на нижчу посаду аж до зняття з керівної посади або звільнення.

„Неперсональне” управління

Спеціалісти з менеджменту (6) розрізняють неперсональне і персональне управління. При неперсональному управлінні, вплив на підлеглих і процеси здійснюються без прямої участі менеджерів. Неперсональне управління забезпечується наступними прийомами:

  • надання засобів на життя – шляхом забезпечення необхідного для існування мінімуму продуктів харчування, житла, грошей;
  • соціалізація. Прямі управлінські заходи стають зайвими при використанні відповідних норм та зразків поведінки (наприклад, за допомогою навчання, виховання і освіти);
  • диференціація – створення різниці в положенні або в стимулюванні до праці керованих (наприклад, в розмірі заробітку, в положенні на ієрархічній драбині);
  • профорієнтація. Спеціалісти за допомогою своїх знань допомагають колегам зорієнтуватися;
  • самоорієнтація. При самоорієнтації поведінка визначається внутрішнім спонуканням (внутрішньою мотивацією);
  • технологія – наприклад, визначення робочого ритму машинами тощо;
  • обмеження задач. Визнання і критика з боку менеджера стають зайвими, якщо інформація про успіх або невдачу роботи залежить, в першу чергу, від споживачів, одержується від них згідно з результатами виконання завдання (наприклад, прямі контакти працівників зовнішньої служби та клієнтів, кухаря та відвідувача в ресторані). При цьому безпосередня інформація замінює мотиваційні зусилля управління;
  • бюрократія. За допомогою формальної системи організації, з правилами та розпорядженнями щодо дій (бюрократія) методи виробництва стандартизуються і обмежуються простором дії. Бюрократія виконує роботи по контрактам і інструкціям, несе особисту відповідальність;
  • створення груп. За допомогою створення груп можлива заміна роботи менеджера: притаманний групі стимул знижує ступінь необхідності мотивації. При цьому також знижується потреба контролю;
  • інституціоналізація. Функція менеджера – "особиста відповідальність" – повністю замінюється від імені органу – "підприємства".

Персональне управління здійснюється за допомогою органів управління (менеджерів).


загрузка...