Навігація
Посилання


Банківські операції

Еволюція банківської справи в Україні.


В українських землях банківництво починалося з обміну валют у містах-по-лісах Північного Причорномор’я. Підтвердженням цього є декрет про регулювання обміну золотих і срібних монет на теренах Ольвії, знайдений археологами на берегах Босфору. Вчені датують документ першою половиною IV століття до н. є., коли населення полісу становило 25 тисяч осіб, а місто переживало епоху найвищого розквіту. Статі декрету були витесані на мармурових стелах поряд із подібними документами інших грецьких міст.

Ольвія, що розміщувалася у районі сучасного села Парутине Миколаївської області, була заснована на зламі VII–VI століть до н. є. вихідцями з давньогрецького полісу Мілета. На зміну мідним “стрілам” і “дельфінам”, що використовувалися у місті як грошові знаки, у V–IV століттях до н. є. прийшли бронзові, золоті та срібні монети. На територію полісу можна було ввозити будь-які золоті й срібні монети, що підлягали обов’язковому продажу за ольвійські срібні та мідні гроші. При цьому курс обміну встановлювався угодою. Тісний зв’язок міст Північного Причорномор’я із давньогрецькими полісами, у кожному з яких карбувалися свої монети, оскільки обіг іноземних було заборонено, пояснює статті декрету, які узаконюють обіг в Ольвії тільки місцевих грошей.

Операції купівлі-продажу іноземних валют здійснювалися на спеціальному місці, де відбувалися народні збори (“на камені в еклесіастерії”).

Така практика обміну грошей на горі також походить зі Стародавньої Греції. Саме там розміщувалися міняйли, (трапезити), які зналися на всіх грошових знаках, змісті металу в них та на їхніх курсах у інших полісах. Ольвійські міняйли, як і їхні грецькі колеги, суворо стежили за правдивістю іноземних монет. Для припинення обігу фальшивих грошей використовувалися пробірні камені, що давали змогу перевірити якість коштовних металів, із яких були зроблені монети. Порівнюючи сліди на камені, що залишалися від еталону міняйла, та монети, які перевірялися, можна було переконатися, правдивий чи фальшивий іноземний або ольвійський грошовий знак.

Згадки про окремі операції, що нині виконуються банками, сягають часів Київської Русі. І хоча-централізованих банківських установ толі не було, розвій торгівлі сприяв популяризації кредиту. Умови його видачі й повернення суворо регламентувалися Руською Правдою. На початку X століття у Києві існувала єврейська община, яка, крім торговельних операцій, лихварювала. Гроші позичалися під дуже великі проценти, що спричинило міське повстання 1113 року. Його наслідком стало виселення іудеїв за межі Київської Русі та законодавче обмеження процентних норм. Дослідження статей 43-51 Розширеної Руської Правди у редакції другої половини XIV століття дає можливість зробити певні висновки про тогочасні торгівлю і кредит.

Позика на суму понад три гривні надавалася при свідках (послухах), яких за необхідності приводили до присяги. Це є свідченням того, що угоди укладалися в усній формі. Якщо боржник тривалий час не повертав грошей, він платив штраф – три гривні.

Процент за наданим кредитом називався “резь”. Місячний процент платився при короткострокових позиках. Якщо ж борг не повертався протягом року, місячні проценти скасовувал

ися і стягуватися з боржника “в треть”, тобто у розмірі 50(наприклад, крім двох гривень, виданих у кредит ,треба було повернути третю).

Якщо кредитор надавав позику на суму, не більшу за три гривні, присутність свідків не вимагалася. У разі неповернення позики до присяги йшов сам позикодавець. Якщо ж він позичив більше, ніж три гривні, і не взяв при цьому свідків, вважалося, що він винен сам.

З метою обмеження розміру процентів було введено статтю, що реалізовувала результати наради Володимира Мономаха з князівською дружиною, яка відбулася у Берестові. Вони ухвалили, що у разі надання кредиту під 50річних плату можна стягувати два роки, а після цього мав повертатися лише капітал. Якщо кредитор брав під 50три роки, тоді не поверталися й надані у борг гроші. При довгостроковій позиці дозволялося брати 20річних.

Руська Правда опікувалася купцями-банкрутами. які втратили своє майно через нещасний випадок на морі, військові дії чи пожежу. Кредитори не мали права продати їх у рабство чи насильно забрати гроші, але надавали їм час для повернення кредитів. Якщо ж купець пропив свої гроші чи майно або неправильно ними розпоряджався, кредитори самі вирішували, подовжити йому термін кредиту чи продати його у рабство. Якщо іноземний купець не знав про важке фінансове становище давньоруського позичальника і надав йому кредит, то після розпродажу майна останнього у першу чергу погашалася його заборгованість перед скарбницею, потім–перед іноземцем, а решту ділили між вітчизняними кредиторами. До розподілу майна не допускалися ті кредитори, які брали з боржника великі проценти.

Після занепаду Київської Русі та Галицько-Волинського князівства українські землі були поділені між Литвою та Польщею, які у 1569 році об’єдналися в Польсько-Литовську державу.

У XIV–XV столітті кредит на території Польщі був децентралізований, але й далі відігравав важливу роль в економічному житті країни. На селах заставою були земля, ліси, сади, а в містах – будинки, незабудовані ділянки, коштовності, товари.

Для захисту від здирства євреїв 1568 року у Львові при церкві Успіння було створено братство, що мало надавати безпроцентні позики для братчиків, які потребують допомоги. Але з часом гроші стали позичати і стороннім людям, у тому числі євреям.

Такий звичай – створювати при храмах братства для допомоги бідним вірянам – з’явився в італійських містах. Першу таку установу було засновано у XV столітті ченцями. Вони назвали ЇЇ латиною monte di pieta, що означає “гора побожності”. У 70-х роках XVI століття такі банки були вже у кожном) італійському місті, зокрема у Пармі, Люсії, Генуї, Вероні, Болоньї та ін.

У 1599 році виникла ідея створити у Львові при латинському соборі свій побожний банк (mons pius). Був і стартовий капітал – 1000 злотих, які залишив після своєї смерті Павло Кампіан. У заповіті він написав позичати гроші бідним львів’янам під заставу до року без жодних процентів. А для переховування предметів застави (фантів) і грошей призначив ту каплицю, у якій його мали поховати.

Батькову справу продовжив Мартин Кампіан, який намагався збільшити капітал. Але лише архієпископ Ян Тарнавський зміг довести почате до кінця і 12 листопада 1665 року затвердив статут побожного банку з капіталом у 7000 польських злотих. Позики мали надаватися тільки бідним християнам. Якщо сума становила 50 злотих, проценти не стягувалися, а за кредитами на суму 100 злотих бралися 4-. Отримані доходи мали йти на допомогу бідним дівчатам і вдовам.

У 1703 році під наступом шведських військ банк виїхав зі Львова і повернувся аж 1709 року. Аналіз банківських книг засвідчив, що у цей період основними клієнтами були духовенська верхівка, шляхта і багаті міщани. Цей побожний банк проіснував до 1772 року, коли Львів перейшов під владу Австрійської імперії.

Більшого успіху в організації братств досягли львівські вірмени, які за період від 1640 до 1728 року створили при своїй церкві чотири побожних банки (і це попри те, що у середині XVII століття у Львові було лише 147 вірменських родин).

Такі братства, які ще називалися конфратернями, створюватися з метою пропаганди культу якоїсь чудотворної ікони. Вірянин, котрий зазнав божої ласки, засновував грошовий фонд і залучав до цієї справи ще кількох людей. Укупі вони складали засновницький акт, у якому зазначалися умови надання і повернення позик. Цей документ підлягав затвердженню церковною владою. У такий спосіб у 1640 році було створено братство Муки Господньої під патронатом Св. Григорія при чудотворному образі Патріарха Вірменії, у 1654 році – братство при образі Непорочного Зачаття Марії-Діви, у 1740 році братство при образі Матері Божої Язловецької та у 1728 році – братство Трійці Найсвятішої при стародавньому образі Св. Трійці.

Після того, як Львів увійшов до складу Австрійської імперії, нова влада високо оцінила діяльність вірменських братств і здійснила їхню реорганізацію 28 грудня 1788 року усі чотири побожних банки міста об’єднали в один, до скарбниці якого передали усі гроші та невикуплені предмети застави. Так був створений капітал у сумі 180191 польського злотого. Банк мав сплачувати податки до австрійського бюджету.

Першими банківськими установами, що виникли після переходу Східної Галичини під владу Австрійської імперії, були 18 ощадних кас. створених 1783 року з метою залучення вільних коштів середнього класу. Ці фінансові установи не прагнули отримання прибутків, коли вкладали кошти у ризиковані проекти. Передусім тут цінували безпечність вкладів. Найвідомішими були Галицька ощадна каса, створена 1844 року для польської спільноти, та Українська щадниця, яка з 1906 року залучала кошти українського населення. У 1912 році, крім названих установ, у Галичині діяло 27 повітових і 24 міських кас. Вони працювали і під час Першої світової війни, хоч і не дуже жваво. .Але жодна з них не занепала, бо їх підтримував Крайовий банк і створений у 1902 році Союз ощадних кас Галичини, який наприкінці 30-х років XX століття об’єднував 97 кас.

У 1841 році з’явився перший заклад іпотечного кредитування для Галичини і Буковини – Земельне (Крайове) кредитне товариство. Надалі іпотечні банки зажили популярності: Галицький іпотечний (1867), Селянський (Рустикальний) (1868), Буковинський кредитний земельний (1882) банки.

Філія Австрійського національного банку відкрилася у Львові 1853 року, а у Чернівцях – 1874 року. Так почалася експансія австрійських банків на Галичині. Австрійський кредитний (1862) та Англо-австрійський (1865) банки відкривають свої філії у Львові. Крім того, тут діяли філії польських, чеських, італійських і російських банків.

Австрійське право, на відміну від російського, дозволяло поєднувати іпотечний кредит із дисконтним в одному банку. Це спричинило низький рівень безпеки галицьких банків, які були надто чутливими до криз 1873, 1886, 1890 і 1899 років. Для підтримки акціонерних банків Галичини у 1881 році за рішенням крайового сейму створюється міцний Крайовий банк для Королівства Галичини і Ладомерії з Великим князівством Краківським. У 1913 році частка Крайового банку становила 60іпотечних і 33короткострокових кредитів усього галицького банківництва.

У 1910 році українська спільнота у Львові заснувала Земельний іпотечний банк, основним завданням якого було надання іпотечних кредитів українським селянам на 10,5-50 років. Банк здійснював і інші операції: надавав короткострокові кредити, приймав вклади на поточний рахунок, виконував операції з векселями.

Після Першої світової війни та розпаду Австро-Угорської імперії банківська справа Галичини формувалася під впливом Другої Речі Посполитої. Банківське законодавство, що набуло чинності у 1924 році, обмежувало розмір мінімального акціонерного капіталу для приватних банків. Ця сума залежала від того, в якому місті знаходився центральний офіс банку. Так. для Львова вона становила 1,5 млн. злотих. Приватні банки мали займатися короткостроковим кредитуванням.

Аналіз банківської системи Галичини до 1939 року був би неповним без аналізу популярних на той час кредитних спілок. Першою з них було започатковане 1864 року міське позичкове товариство у Бережанах. Відомою українською спілкою у 1873–1883 роках був Спільний кредитний заклад для Галичини та Буковини. У 1894 році було створено Товариство взаємного кредиту “Віра” у Тисмениці під Станіславом. Його організація була характерною для більшості українських містечкових кредитних спілок, так званих “спілок Шульца”. Товариство вирізнялося досить високими членськими внесками та обмеженою відповідальністю членів, що залежало від розміру внеску. Наступною відомою українською спілкою було створене у 1895 році Львівське товариство взаємного кредиту “Дністер”, що діяло як кооперативний банк.

Ще одним видом кредитних спілок, які діяли у селах, були “каси Шевчика”, названі так на честь їхнього популяризатора Францішка Шевчика. Члени спілки платили невеликі внески, але не були обмежені у відповідальності. Ці каси почали діяти з 90-х років XIX століття. У 1899 році для їхньої організації та нагляду при Крайовому відділі Галицького сейму було створено Бюро патронату, а в 1909 році – фінансовий центр – Центральну касу сільськогосподарських спілок у Львові.

У 1898 році українські спілки створили ревізійний Крайовий кредитовий союз у Львові, на зміну якому у 1904 році прийшов Ревізійний союз українських спілок (РСУС). У 1899 році було утворено фінансовий центр українських кредитних спілок (Центральний крайовий кооперативний банк, який у народі називався Центробанком), що увійшов до РСУС. У 1929 році Ревізійний союз об’єднував 231 кредитну спілку з капіталом у 3,2 млн. злотих.

Доповнювали банківську систему Галичини банкірські доми (Натансона і Калліра у Бродах, Хоровіца, Грюса, Шутца і Хаєса, Улямса, Гельмана, Германа і Грюендлінгера у Львові). Крім кредитно-депозитних операцій, банкірські доми займалися інкасацією, купівлею-продажем іноземних валют і цінних паперів. Більшість цих фінансових інститутів існувала до кінця 30-х років XX століття.

До приходу в Галичину Радянської Армії у 1939 році тут також діяли відділення різних польських і закордонних банків, каси безпроцентного кредиту (Центральний порятунковий комітет – для допомоги євреям) та ломбарди.

Банківська справа в українських землях, які залишалися під владою Російської імперії, починається із державних банків. У 1860 році було відкрито контори Державного банку Російської імперії у Києві, Харкові, Одесі та відділення у Полтаві. Згодом створювалися іпотечні банки: Земський банк Херсонської губернії в Одесі (1864), Харківським (1871). Київський (1872), Бессарабсько-Таврійський в Одесі та Полтавський земельний банки. Були створені також відділення російських державних іпотечних банків (Селянського поземельного та Державного дворянського земельного). Як зазначають дослідники, “до 1917 року в Україні налічувалося лише 5 місцевих комерційних акціонерних банків: Київський приватний комерційний банк, Одеський купецький банк, Одеський дисконтний банк (із філіями у Миколаєві та Кишиневі), Київський торговельний промислово-позиковий і Київський єпархіальний банки”.

Кредитні спілки мали популярність не лише на західних українських землях, а й на українських землях, що входили до складу Російської імперії. У 1869 році у Гадячі на Полтавщині було створено перше ощаднопозичкове товариство. У 1895 році після набуття чинності законом “Про установи дрібного кредиту” з’являються кредитні спілки, що, як і на Західній Україні, називали “касами Шевчика”. Першу з них було створено у селі Іванківці на Полтавщині.

На 1 січня 1914 року в українських землях у складі Росії діяло 2181 кредитних та 911 ощадно-позичкових товариств. Вони намагались об’єднуватися у союзи з метою акумуляції фінансових коштів та допомоги окремим кооперативам. Російська влада ставилася до цього не дуже прихильно. Так, створений у 1905 році Київський союз кредитних кооперативів “Союзбанк” отримав право на здійснення банківських операцій аж у 1911 році.

20 березня 1917 року Тимчасовий уряд прийняв “Закон про кооперативні товариства та їхні союзи”, який значно спрощував реєстрацію і діяльність кредитних кооперативів. Це привело до значного зростання кількості таких фінансових інститутів.

Вагомим кроком в організації та фінансовому забезпеченні українських кредитних спілок на території Російської імперії було створення у 1917 році Південно-Руського кооперативного народного банку, який після проголошення незалежності Української Народної Республіки став називатися Українським народним кооперативним банком, або Українбанком. Основним завданням цього акціонерного товариства було регулювання фінансів української кооперації, залучення коштів із вітчизняного й іноземних грошових ринків, Державної скарбниці України, які спрямовувалися на допомогу кооперативним спілкам, а також громадська діяльність. На 1 жовтня 1919 року баланс Українбанку становив 286 млн. крб. Але ідеологічні протиріччя між українською кооперацією та політичними ідеями радянської влади призвели до ліквідації у 1920 році Українбанку, кредитних, ощадно-позичкових та інших товариств, їхні капітали перейшли до державного бюджету і споживчих організацій даної місцевості.

Через кілька років радянські вожді змінили своє ставлення до кооперації. Українбанк був відновлений у 1922 році і разом зі створеним 1923 року Українським сільськогосподарським банком (Укрсільбанком) фінансував український кооперативний рух. Але він перестав існувати, коли на зміну непу прийшли колективні господарства.

Певні спроби створити самостійну банківську систему робилися за часів незалежності України. У січні 1918 року Київську контору Державного банку Російської імперії та його місцеві установи було перетворено в Український державний банк та його відділення. Майно ліквідованих українських представництв Дворянського земельного і Селянського поземельного банків було передане створеному 23 серпня 1918 року Державному земельному банку.

Функціонували також відділення державних ощадних кас. Але непевна політична ситуація та воєнні дії не сприяли активній діяльності фінансових інститутів.

За часів перебування України у складі Радянського Союзу банківська система складалася із Державного банку СРСР і галузевих банків, які повністю належали державі. У 30-х роках XX століття довгостроковим кредитуванням займалися спеціалізовані банки: Банк довгострокового кредитування промисловості й електрогосподарства. Центральний банк комунального господарства і житлового будівництва. Центральний сільськогосподарський банк та інші. Державний банк здійснював короткострокове кредитування й міжнародні розрахунки, обслуговував державний бюджет, складав план кредитування господарства, організовував грошовий обіг і розрахунки.

Під час Другої світової війни українські землі знову були розділені, Випуск грошей для Галичини, яка належала до Польського генерал-губернаторства, здійснювався створеним німецьким урядом Емісійним банком у Кракові. На території Рейхскомісаріату України, тобто на радянських землях, для емісійної діяльності у 1942 році в Рівному був створений Центральний емісійний банк.

Отже, аналіз еволюції окремих банківських операцій і банківської справи загалом в українських землях дає змогу зробити висновок, що вони розвивалися під впливом права та звичаїв інших країн. Така залежність не завжди сприяла вітчизняному банківництву, але здобутий досвід і ділові якості українського народу стали основою формування сучасної банківської системи ринкового типу.


загрузка...