Навігація
Посилання


Актуальні питання кримінального процесу України

§ 4.2. Поняття доказів у кримінальному провадженні, процесуальні джерела їх отримання


Відповідно до ст. 2 КПК України завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожен, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необгрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження було застосовано належну правову процедуру.

При цьому зміст і форма кримінального провадження повинні відповідати його загальним засадам (ст. 7 КПК України). Також потрібно враховувати, що згідно з ч. 2 ст. 17 КПК України ніхто не зобов´язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом. Сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав (ч. 2 ст. 22 КПК України).

Для успішного вирішення завдань кримінального провадження слідчий, керівник органу досудового розслідування, прокурор повинні розуміти, що таке докази, а також, з якою метою вони повинні бути зібрані і подані для дослідження чи оцінки слідчому судді або/та суду. У КПК України доказам і доказуванню присвячена окрема глава, у якій дано поняття доказів, визначені умови їх належності та допустимості, а також запропоновано алгоритм їхнього використання в процесі доказування сторонами кримінального провадження.

Згідно зі ст. 84 КПК України доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому КПК України порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню. Тобто, по-перше, доказами можуть визнаватися не будь-які дані, а лише фактичні дані. Дослідження зазначеного словосполучення у розумінні завдань кримінального провадження дає змогу розглядати факт як реальну, конкретну подію минулого, яка мала наслідки у вигляді сукупності залишених цією подією слідів. Термін «дані» є синонімом слів «відомості», «інформація». Таким чином, фактичні дані можна визначити, як відомості (інформацію) про конкретну подію минулого, що мала наслідки у вигляді сукупності залишених цією подією слідів, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню.

Також зазначимо, що визначена у ч. 1 ст. 84 КПК України процедура «встановлення наявності чи відсутності фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню», є одночасно правом і обов´язком виключно слідчого, прокурора, слідчого судді та суду, незважаючи на те, що збирати і подавати докази мають право також інші учасники кримінального провадження (зокрема потерпілий, цивільний позивач, сто

рона захисту тощо).

Однак отримана суб´єктом доказування інформація стосовно предмета доказування може бути використана лише після надання їй процесуальної форми. Тому фіксація доказової інформації є обов´язковим елементом процесу збирання доказів, що становить систему дій з відображення в процесуальних актах виявлених (отриманих) суб´єктом доказування фактичних даних (процесуальне засвідчення та документування доказів у встановлених процесуальних формах). Оскільки за своїм змістом докази є відображенням правопорушення в середовищі, результат їх фіксації буде похідним результатом цього відображення. В інформаційному аспекті йдеться про перенесення інформації з одного об´єкта на інший з інформаційного простору на матеріальний засіб фіксації. Об´єктом фіксації виступають не будь-які фактичні дані, а лише ті, на підставі яких слідчий, прокурор можуть переконатися про наявність чи відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння (правопорушення), та інші обставини, що мають значення для цього провадження (ст.ст. 84, 91 КПК України).

Докази можуть бути: письмовими й усними, отриманими внаслідок проведення гласних (негласних) слідчих (розшукових) дій, здобуті та надані представниками сторони обвинувачення, захисту, потерпілим; ті, що підтверджують вину підозрюваного (обвинуваченого) у вчиненні кримінального правопорушення, та такі, що виправдовують його (вказуючи на вчинення правопорушення іншою особою або на наявність обставин, що виключають настання кримінальної відповідальності). Окрім того, у криміналістиці докази прийнято поділяти на прямі й непрямі.

Прямими є докази, що дають можливість слідчому, прокурору, слідчому судді, суду повно і достовірно встановити обставини, які мають значення для кримінального провадження (перелік зазначених обставин визначено у ч. 1 ст. 91 КПК України). Прямі докази вказують на вчинення особою кримінального правопорушення або виключають її причетність до кримінально караного діяння. Особливістю таких доказів є те, що на підставі їх дослідження суд дає відповіді на питання, викладені у п.п. 1-5, 7, 11 ч. 1 ст. 368 КПК України.

На відміну від прямих, непрямі це докази, які встановлюють одну або кілька обставин предмета доказування лише в сукупності з іншими доказами і можуть бути покладені судом в основу обвинувального (виправдувального) вироку, ухвали про застосування примусових заходів медичного та виховного характеру, звільнення від кримінальної відповідальності також лише як доповнення до прямих доказів.

Відповідно до ст. 91 КПК України у кримінальному провадженні доказуванню підлягають наступні обставини:

1) подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення);

2) винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення;

3) вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір процесуальних витрат;

4) обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, обтяжують чи пом´якшують покарання, які виключають кримінальну відповідальність або є підставою закриття кримінального провадження;

5) обставини, що є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності або покарання.

При цьому доказування полягає у збиранні, перевірці та оцінці доказів з метою встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження.

У кримінальному провадженні стосовно неповнолітньої особи доказування полягає у встановленні додаткових обставин, передбачених ст. 485 КПК України, зокрема повні і всебічні відомості про особу неповнолітнього: його вік (число, місяць, рік народження), стан здоров´я та рівень розвитку, інші соціально-психологічні якості особи, які необхідно враховувати при індивідуалізації відповідальності чи обранні заходу виховного характеру; ставлення неповнолітнього до вчиненого ним діяння; умови життя та виховання неповнолітнього; наявність дорослих підбурювачів та інших співучасників кримінального правопорушення.

Докази, зібрані у кримінальному провадженні, повинні бути допустимими і належними. Належними згідно зі ст. 85 КПК України є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів. Допустимими визнаються лише докази, отримані у порядку, встановленому цим Кримінальним процесуальним кодексом України (ч. 1 ст. 86 КПК України). Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення.

Визначення недопустимості доказів та умови, за яких докази можуть визнаватися допустимими, міститься в Главі 4 КПК України, а також в інших нормах кримінального процесуального закону, зокрема ст.ст. 193, 198, 223, 224-245, 246-275, 290, 332-333, 336, 351-361 КПК України.

Процесуальними джерелами доказів є: показання, речові докази, документи, висновки експертів.

Показання це відомості, які надаються в усній або письмовій формі під час допиту підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потерпілим, експертом щодо відомих їм обставин у кримінальному провадженні, що мають значення для цього кримінального провадження (ч. 1 ст. 95 КПК України). Незважаючи, що підозрюваний, обвинувачений, потерпілий мають право давати показання під час досудового розслідування та судового розгляду, суд виходячи із засади безпосередності дослідження показань, речей і документів (ст. 23 КПК України), може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або отриманих у порядку, передбаченому ст. 225 КПК України. При цьому саме на сторону обвинувачення покладено обов´язок забезпечення присутності під час судового розгляду свідків обвинувачення з метою реалізації права сторони захисту на допит перед незалежним та неупередженим судом (ч. 3 ст. 23 КПК України). Зазначена вимога закону випливає з положень підпункту «&> п. 3 ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року, відповідно до якої кожен обвинувачений має щонайменше право допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення.

Не виняток із зазначеного правила показання з чужих слів, тобто висловлювання, здійснене в усній, письмовій або іншій формі, щодо певного факту, яке грунтується на поясненні іншої особи. Допустимим доказом показання з чужих слів можуть визнаватися судом у виняткових випадках, якщо такі показання є допустимим доказом згідно з іншими правилами допустимості доказів (ч.ч. 1, 2 ст. 97 КПК України).

Показання можуть визнаватися судом доказом за умови: а) їх належності; б) допустимості; в) відкриття їх протилежній стороні відповідно до ст. 290 КПК України; г) давання їх безпосередньо в суді або згідно зі ст.ст. 225, 232 КПК України за наявності до того підстав; д) якщо не відбулася їх дискредитація або дискредитація репутації того, хто є джерелом цих показань згідно зі ст.ст. 88, 352-354 КПК України.

Не можна розглядати як доказ показання, дані підозрюваним під час досудового розслідування, але від яких він відмовився в ході розгляду кримінального провадження судом, навіть за умови, що вони попередньо були враховані слідчим суддею при прийнятті рішення (наприклад, щодо надання дозволу на затримання особи, застосування заходів забезпечення кримінального провадження, продовження строку тримання під вартою, проведення негласних слідчих чи розшукових дій тощо). Так само відповідно до ст. 198 КПК України не мають преюдиціального значення для суду під час судового розгляду висловлені в ухвалі слідчого судді, суду за результатами розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу висновки щодо будь-яких обставин, які стосуються суті підозри, обвинувачення у кримінальному провадженні. Разом з тим рішення національного суду або міжнародної судової установи, яке набрало законної сили і ним встановлено порушення прав людини і основоположних свобод, гарантованих Конституцією України і міжнародними договорами, згода на обов´язковість яких надана Верховною Радою Україною, має преюдиціальне значення для суду, який вирішує питання про допустимість доказів.

Для будь-якого кримінального провадження в Україні преюдиціальними визнаються рішення національних судів, Міжнародного кримінального суду та Європейського суду з прав людини.

Показання умовно можна поділити на кілька критерій: 1) залежно від того, ким з учасників кримінального провадження вони надані (підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потерпілим, експертом тощо); 2) за послідовністю (первісні та наступні показання); 3) залежно від їх опосередкованості (надані безпосередньо у судовому засіданні, показання з чужих слів, показання, отримані згідно зі ст. 225 КПК України); 4) залежно від віку особи, котра їх надала (показання малолітньої, неповнолітньої та повнолітньої особи тощо).

Усі показання отримуються внаслідок допиту особи, при цьому суду показання учасників кримінального провадження надаються усно. Водночас закон не надає стороні захисту права допитувати свідка, потерпілого, експерта, підозрюваного тощо.

Допит, враховуючи його послідовність, може бути: первісним, додатковим і повторним; виходячи із його завдань: прямим і перехресним; за кількістю допитуваних допитом однієї особи або одночасним допитом двох (чи більше) осіб. Залежно від стадій кримінального провадження допит поділяється на: допит, проведений в ході досудового розслідування, допит згідно зі ст.ст. 225, 232 КПК України, а також на допит особи у суді. Враховуючи вік допитуваного, розрізняють допит малолітньої, неповнолітньої і повнолітньої особи. За суб´єктним складом допитуваних осіб розрізняють допит свідка, потерпілого, експерта, підозрюваного, обвинуваченого, засудженого. Проведення допиту є виключною прерогативою слідчого, прокурора, до яких за потреби звертається з клопотанням представник (представники) сторони захисту, а також правом слідчого судді та суду. У разі якщо захисник у кримінальному провадженні допитає свідка і складе про це протокол, то такий доказ судом повинен бути визнаний недопустимим.

Речовими доказами згідно з ч. 1 ст. 98 КПК України визнаються матеріальні об´єкти, які: були знаряддям вчинення кримінального правопорушення; зберегли на собі його сліди; містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження. Речовими доказами вважаються також предмети, що були об´єктом кримінально протиправних дій, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом. Окрім того, доказами цього виду можуть визнаватися й документи у випадках, коли вони містять вказані вище ознаки (ч. 2 ст. 98 КПК України). Необхідно зазначити, що даючи визначення речовим доказам, законодавець застосовує поняття «матеріальний об´єкт» і «предмет», оскільки в деяких випадках ці терміни не тотожні. Водночас до їх спільних ознак можна віднести те, що і «матеріальний об´єкт», і «предмет» є речами матеріального світу, і їм притаманні властивості встановлювати обставини, які мають значення у кримінальному провадженні.

Документом відповідно до ч. 1 ст. 99 КПК України є спеціально створений з метою збереження інформації матеріальний об´єкт, який містить зафіксовані за допомогою письмових знаків, звуку, зображення відомості, що можуть бути використані як доказ факту чи обставин, які встановлюються під час кримінального провадження. Зазначимо, що в КПК України законодавцем уперше дано визначення документа «матеріальний об´єкт». Таке законодавче рішення дає змогу поєднати в даному джерелі доказів у кримінальному провадженні не лише паперові матеріали, а й інші носії інформації. До них, зокрема, належать:

1) матеріали фотозйомки, звукозапису, відеозапису та інші носії інформації (у тому числі електронні);

2) матеріали, отримані внаслідок здійснення під час кримінального провадження заходів, передбачених чинними міжнародними договорами, згоду на обов´язковість яких надано Верховною Радою України;

3) складені в порядку, передбаченому цим Кодексом, протоколи процесуальних дій та додатки до них, а також носії інформації, на яких за допомогою технічних засобів зафіксовано процесуальні дії;

4) висновки ревізій та акти перевірок. Водночас зазначені матеріали будуть визнані документами лише за умови наявності в них відомостей, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження (ч. 2 ст. 99 КПК України).

Висновок експерта це докладний опис проведених експертом досліджень та зроблені за їх результатами висновки, обгрунтовані відповіді на запитання, поставлені особою, яка залучила експерта, або слідчим суддею чи судом, що доручив проведення експертизи (ч. 1 ст. 101 КПК України). Висновок експерта надається у письмовій формі. Судові експертизи можна класифікувати за кількома підставами: залежно від предмета дослідження (наприклад, судово-медичні, судово-бухгалтерські, криміналістичні тощо); за характером завдань, що підлягають вирішенню, та методів, які при цьому застосовуються (ідентифікаційні, класифікаційні і діагностичні); за послідовністю проведення (первісні, додаткові та повторні); залежно від кількості експертів, які їх проводять (одноособові та комісійні); враховуючи, скільки галузей науки використовується під час експертного дослідження (однорідні та комплексні). При проведенні кожної з призначених експертиз експерт дає висновок від свого імені і несе за нього особисту відповідальність.

Питання, пов´язані з проведенням судової експертизи, регулюються Законом України від 25 лютого 1994 року «Про судову експертизу» та Інструкцією про призначення і проведення судових експертиз та експертних досліджень, затвердженою наказом Міністерства юстиції України від 8 січня 1998 року № 53/5.

Відповідно до ст. 356 КПК України експерт може бути викликаний до суду за клопотанням сторони кримінального провадження, потерпілого або суддею з власної ініціативи.

Допит експерта має на меті роз´яснення термінології, окремих формулювань, з´ясування методу дослідження, уточнення компетенції експерта, пояснення розбіжностей між обсягом поставлених запитань і висновками експерта, встановлення суперечностей між висновком експерта та іншими наявними у кримінальному провадженні доказами або між кількома висновками щодо одного й того ж предмета чи питання дослідження.

Викликаний у судове засідання експерт згідно з ч. 3 ст. 95 КПК України зобов´язаний надати показання щодо проведеного ним дослідження, які відповідно до частин 1, 3 ст. 95 та ч. 2 ст. 84 КПК України є процесуальними джерелами доказів кримінального провадження.

Не є доказами дані (зокрема твердження підозрюваного, обвинуваченого про визнання своєї вини), що містяться в угодах про примирення і про визнання винуватості у разі: 1) якщо угоди були ініційовані, але в них не досягнуто згоди сторін; 2) коли відповідну угоду не затверджено судом; 3) якщо вирок на підставі угод скасовано, а кримінальне провадження направлено на новий судовий розгляд або для проведення досудового розслідування.

В таких випадках досудове розслідування та судовий розгляд кримінального провадження відбувається в загальному порядку.

Питання для самоконтролю

1) Поняття «докази у кримінальному провадженні».

2) Класифікація доказів у кримінальному провадженні.

3) Суб´єкти отримання доказів у кримінальному провадженні.

4) Порядок отримання доказів у кримінальному провадженні.

5) Критерії доказів у кримінальному провадженні.


загрузка...