Навігація
Посилання


Актуальні питання кримінального процесу України

§ 4.3. Процесуальний порядок збирання доказів сторонами кримінального провадження


Первинним елементом доказування є збирання доказів, що розглядається як урегульована КПК України діяльність уповноважених суб´єктів із пошуку та виявлення носіїв доказової інформації стосовно події правопорушення, пов´язаних з нею обставин, вилучення та фіксації (закріплення) цієї інформації, а також вжиття заходів до її збереження відповідно до вимог кримінального процесуального закону. Термін «збирання доказів» є умовним, оскільки готових доказів у природі не існує. Слідчий, прокурор, працівник оперативного підрозділу, виявляючи у процесі слідчих (розшукових) дій, інших процесуальних дій належну до провадження інформацію (ідеальні чи матеріальні сліди правопорушення) та фіксуючи її у процесуальних актах, формують процесуальні джерела доказів (ч. 2 ст. 84 КПК України). Виявлення доказів початкова стадія в процесі їх збирання. Звертається увага на ті чи інші фактичні дані, які в подальшому можуть бути використані як докази. На цій стадії суб´єкт доказування має справу власне не з доказами, а лише з відповідною інформацією, що, за його припущенням, може мати подальше доказове значення. Пошук (встановлення нових) або розшук (відшукування відомих) фактичних даних поєднується зі здійсненням активних дій, спрямованих на отримання доказів шляхом:

1) проведення слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій (ч. 1 ст. 223, ч. 2 ст. 246 КПК України);

2) проведення інших процесуальних дій, передбачених Кодексом (наприклад, тимчасовий доступ до речей і документів згідно зі ст. 165 КПК України, тимчасове вилучення майна відповідно до ст.ст. 167-168 КПК України тощо);

3) витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, службових та фізичних осіб речей, документів, висновків експертів, висновків ревізій, актів перевірок та інших відомостей (ч.ч. 2, 3 ст. 93 КПК України).

Збирання доказів у зазначений спосіб здійснюється сторонами обвинувачення, захисту та потерпілим (п. 19 ч. 1 ст. 3, ч. 1 ст. 93 КПК України). За змістом ч. 4 ст. 58, ч. 1 ст. 59 КПК України до вказаного переліку необхідно віднести також представника потерпілого, його законного представника як осіб, які користуються процесуальними правами потерпілого. Проте повноваження щодо реалізації зазначеного права у сторін неоднакові. Так, кримінальний процесуальний закон передбачає різні способи збирання доказів сторонами кримінального провадження та потерпілим. Зокрема, сторона обвинувачення здійснює збирання доказів шляхом проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) чи інших процесуальних дій, передбачених КПК України, тоді як сторона захисту та потерпілий можуть лише ініціювати їх проведення шляхом подання відповідного клопотання. Водночас сторона захисту та потерпілий нарівні зі стороною обвинувачення наділені правом на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів (відомостей, висновків експертів, висновків ревізій та актів перевірок), отриманих шляхом витребування їх від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, службових та фізичних осіб (сторона захисту може витребувати лише копії документів), а також здійснення інших дій, які здатні забезпечити пода

ння суду належних і допустимих доказів (ч. 2 ст. 22, ч.ч. 2, 3 ст. 93 КПК України).

Ініціювання стороною захисту, потерпілим проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій, виконання інших процесуальних дій, передбачених Кодексом, здійснюється шляхом подання слідчому, прокурору відповідних клопотань, які розглядаються згідно зі ст. 220 КПК України. Зазначене клопотання слідчий, прокурор зобов´язані розглянути в строк не більше трьох днів з моменту подання та задовольнити за наявності на те підстав. Постанова слідчого (прокурора) про повну або часткову відмову в задоволенні клопотання може бути оскаржена слідчому судді особою, якій відмовлено в задоволенні клопотання, її представником, законним представником чи захисником. Ухвала слідчого судді за результатами розгляду скарги подальшому оскарженню не підлягає, заперечення на ухвалу може бути подано під час підготовчого судового засідання (ч. 3 ст. 93, п. 7 ч. 1 ст. 303, ч. 3 ст. 307, ч. 3 ст. 309 КПК України).У цьому контексті доцільно звернути увагу на ч. 1 ст. 243 КПК України, згідно з якою сторона захисту чи потерпілий можуть звернутися до слідчого, прокурора з клопотанням про залучення експерта для проведення експертизи. За приписами ч. 1 ст. 244 КПК України у разі відмови слідчого, прокурора в задоволенні цього клопотання особа, яка його заявила, має право звернутися з клопотанням про залучення експерта до слідчого судді. При цьому за змістом ч. 3 ст. 243, ч. 1 ст. 244 КПК України експерт може бути залучений слідчим суддею лише за клопотанням сторони захисту, до якої потерпілий не належить (п. 19 ч. 1 ст. 3 КПК України). Однак, ураховуючи положення п.п. 4, 7 ч. 3 ст. 59, п. 7 ч. 1 ст. 303, ч.ч. 1, 3 ст. 93 КПК України, таке право слід визнати і за потерпілим. Зауважимо, що визначені у ст. 93 КПК України способи отримання доказів розширеному тлумаченню не підлягають. Дані, отримані в результаті так званих нетрадиційних методів (застосування поліграфа, допит під гіпнозом, використання екстрасенсорних здібностей людини тощо), є недопустимими доказами. Інформація, отримана в результаті цих дій, може розглядатися лише як тактичний хід у пошуку джерел фактичних даних, які матимуть доказове значення відповідно до ст.ст. 84-89 КПК України. Окремо відповідно до ч. 4 ст. 69 КПК України експерт не має права з власної ініціативи збирати матеріали для проведення експертизи, а тому слідчий, прокурор у кожному випадку звернення до експерта повинні враховувати, що останній може відмовитися від давання висновку, якщо поданих йому матеріалів буде недостатньо для виконання покладених на нього обов´язків (ч. 1 ст. 242 КПК України). Крім цього, сторони кримінального провадження, потерпілий мають право отримувати від учасників кримінального провадження та інших осіб, за їхньою згодою, пояснення, які не є джерелом доказів (ч. 8 ст. 95 КПК України). Ці пояснення можуть використовуватися стороною захисту (потерпілим) в обґрунтування своїх доводів при заявленні клопотань, впливаючи на результати вирішення цих клопотань слідчим та прокурором. Основним засобом збирання доказів є слідчі (розшукові) дії, спрямовані на отримання нових або перевірку вже отриманих доказів (ч. 1 ст. 223 КПК України). Відомості про тяжкий, особливо тяжкий злочин та особу, яка його вчинила, можуть бути отримані в результаті негласних слідчих (розшукових) дій, якщо в інший спосіб їх отримати неможливо (ч. 2 ст. 246 КПК України). Слідчі (розшукові) дії мають детально регламентовану законом процесуальну форму, дотримання якої надає певні гарантії одержання достовірних доказів у кримінальному провадженні. Негласні слідчі (розшукові) дії це різновид слідчих (розшукових) дій, відомості про факт та методи яких не підлягають розголошенню (за винятком випадків, передбачених ст. 253 КПК України). І хоча порядок проведення негласних слідчих (розшукових) дій не має чітко визначеної процесуальної форми, їх результати, отримані з дотриманням прав людини, можуть використовуватись у доказуванні на тих самих підставах, що й результати інших слідчих (розшукових) дій у цьому провадженні (ч. 1 ст. 246, ч. 1 ст. 256 КПК України). Основні вимоги до проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій містяться у ст. ст. 223, 246, 252 КПК України та конкретизуються у статтях Глав 20 та 21 Кодексу.

За загальним правилом, слідчі (розшукові) дії, негласні слідчі (розшукові) дії можуть проводитися лише в розпочатому кримінальному провадженні, відомості про яке занесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань (за винятком огляду місця події у невідкладних випадках чи здійснення розслідування на морському чи річковому судні, що перебуває за межами України) та не можуть проводитися після закінчення строків досудового розслідування (за винятком доручення суду згідно з ч. 3 ст. 333 КПК України). Будь-які слідчі (розшукові) дії, негласні слідчі (розшукові) дії, проведені з порушенням цього правила, є недійсними, а встановлені внаслідок них докази недопустимими (ч. 3 ст. 214, ч. 8 ст. 223, ст. 219 КПК України). Крім цього, проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій можливе тільки за наявності на те законних підстав достатніх відомостей (сукупності фактичних даних), отриманих у процесі доказування, що вказують на можливість досягнення мети їх проведення (ч. 2 ст. 223 КПК України). Мета кожної слідчої дії конкретизована у статтях Кодексу, що врегульовують процесуальний порядок їх проведення. Посилання у п. 6 ч. 2 ст. 39, ч. 2 ст. 41 КПК України на те, що керівник органу досудового розслідування (при здійсненні досудового розслідування), співробітник оперативного підрозділу (під час виконання доручень слідчого, прокурора) користується повноваженнями слідчого, означає, що він, по-перше, повинен виконувати будь-яку слідчу дію відповідно до процесуальної форми, встановленої кримінальним процесуальним законом; по-друге, наділений повноваженнями застосовувати примус при виконанні певної слідчої дії, якщо можливість його застосування передбачено законом (наприклад, відповідно до ч. 6 ст. 236, ч. 6 ст. 237 КПК України та ін.). Водночас співробітники оперативних підрозділів не мають права здійснювати процесуальні дії у кримінальному провадженні з власної ініціативи або звертатися з клопотанням до слідчого судді чи прокурора (ч. 2 ст. 41 КПК України). Необхідним елементом збирання доказів є право забезпечувальні заходи, тобто наділені правовою формою дії, за допомогою яких забезпечується можливість реалізації учасниками кримінального провадження свого права впливати на формування доказової бази під час досудового розслідування, зокрема, шляхом подання доказів слідчому чи прокурору (п. 8 ч. 3 ст. 42, п. 3 ч. 1, п. 3 ч. 2 ст. 56 КПК України). Це так званий пасивний спосіб збирання доказів стороною обвинувачення, яка не вчиняє жодних активних дій з їх відшукування (виявлення). За змістом п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції України докази подають добровільно. При цьому особа реалізовує власне волевиявлення щодо передання стороні обвинувачення певних речей або документів (матеріальних об´єктів, які містять інформацію про істотні обставини правопорушення), що, на її думку, мають значення для цього провадження. Повідомлення особою певної інформації при її допиті не варто розглядати як подання доказів, оскільки проведення слідчих дій є самостійною формою доказування.

КПК України не містить процесуальних правил подання доказів та не визначає назви документа (протоколу), який повинен складатися при поданні доказів учасниками кримінального провадження. Це зумовлено тим, що на стадії досудового розслідування лише слідчий і прокурор наділені повноваженнями за результатами розгляду відповідних клопотань учасників кримінального провадження приймати обгрунтовані процесуальні рішення про залучення наданої речі чи документа як доказу у кримінальному провадженні або відмовляти в цьому (ст. 220 КПК України).

Іншою важливою право забезпечувальною гарантією дотримання прав учасників кримінального провадження є забезпечення їх права бути присутніми під час проведення слідчих (розшукових) дій, інших процесуальних дій, ставити запитання, висловлювати пропозиції, зауваження та заперечення щодо порядку їх проведення тощо (п.п. 9, 10 ч. 3 ст. 42, ч. 5 ст. 46, п. 4 ч. 2 ст. 56, ч. 2 ст. 223 КПК України). Слідчий, прокурор зобов´язані вжити належних заходів для забезпечення присутності під час слідчої (розшукової) дії осіб, чиї права та інтереси можуть бути обмежені або порушені, здійснивши їх виклик згідно зі ст. 135 КПК України. Якщо слідча (розшукова) дія здійснюється за клопотанням сторони захисту, потерпілого, закон передбачає обов´язкову участь у її проведенні особи, яка ініціювала цю дію, та/або її захисника чи представника, крім випадків, коли через специфіку слідчої (розшукової) дії це неможливо (наприклад, при освідуванні відповідно до ч. 2 ст. 241 КПК України) або така особа відмовилася брати участь у слідчій (розшуковій) дії, письмово повідомивши про це слідчого чи прокурора (ч. 6 ст. 223 КПК України). Отримана суб´єктом доказування інформація стосовно предмета доказування може бути використана лише після надання їй процесуальної форми. Тому фіксація доказової інформації є наступним обов´язковим елементом процесу збирання доказів, що становить систему дій з відображенням у процесуальних актах виявлених (отриманих) суб´єктом доказування фактичних даних (процесуальне засвідчення та документування доказів у встановлених процесуальних формах).

Оскільки за своїм змістом докази є відображенням правопорушення в середовищі, результат їх фіксації буде похідним результатом цього відображення. В інформаційному аспекті йдеться про перенесення інформації з одного об´єкта на інший з інформаційного простору на матеріальний засіб фіксації. Значення фіксації полягає в тому, що:

  • відбувається переформатування доказової інформації, яка міститься у матеріальному носії, з перенесенням її на засіб доказування;
  • забезпечується збереження доказової інформації для неодноразового її використання в процесі доказування;
  • забезпечується її накопичення до моменту доведеності всіх обставин, що входять у предмет доказування (ст. 91 КПК України);
  • здійснюється відбір інформації, що має значення для кримінального провадження (фіксується не вся інформація, а лише та, яка належить до предмета доказування);
  • закріплюється не лише інформація стосовно предмета доказування й про шляхи, способи та засоби її одержання, а також про суб´єкта фіксації, як необхідної умови вирішення питання про допустимість доказів у системі доказування.

Отже, об´єктом фіксації виступають не будь-які фактичні дані, а лише ті, на підставі яких слідчий, прокурор можуть прийти до переконання про наявність чи відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння (правопорушення), й інші обставини, що мають значення для цього провадження (ст.ст. 84, 91 КПК України). Процесуальний порядок фіксації (закріплення) доказів чітко регламентований законом: визначено процесуальну форму, в яку заносяться результати фіксації, її реквізити, послідовність процесуальних дій, спосіб долучення до матеріалів провадження, порядок подальшого використання в процесі доказування тощо. Засоби фіксації факту проведення процесуальної дії, її зміст і результати є спеціально створеним матеріальним об´єктом для зберігання інформації, що містить відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, встановлених під час кримінального провадження. Процесуальні дії під час досудового розслідування можуть фіксуватися: у протоколі; на носії інформації, на якому за допомогою технічних засобів зафіксовані процесуальні дії (п.п. 1, 2 ст. 103, ст.ст. 104-107 КПК України). Протоколи процесуальних дій та додатки до них, а також носії інформації, на яких за допомогою технічних засобів зафіксовано процесуальні дії, складені в передбаченому КПК України порядку, законом віднесено до документів, що є джерелом доказів у кримінальному провадженні (ч. 3 ст. 104, ст. 105, п. 3 ч. 2 ст. 93, ч. 2 ст. 84 КПК України). Загальні вимоги щодо складання протоколів містяться у ст. 104 КПК України та конкретизуються у статтях КПК України про проведення: слідчих (розшукових) дій (ч.ч. 5, 6 ст. 223, ст.ст. 228-231, ч. 8 ст. 236, ч. 4 ст. 237, ч. 6 ст. 239, ч. 6 ст. 240, ч. 5 ст. 241 КПК України), негласних слідчих (розшукових) дій (ч. 1 ст. 252, ч. 4 ст. 262, ч. 1 ст. 265, ч. 1 ст. 269, ч. 4 ст. 271 КПК України) та інших процесуальних дій, зокрема, тимчасового вилучення документів, які посвідчують користування спеціальним правом; тимчасового вилучення майна; запобіжного затримання підозрюваного; дослідження інформації, отриманої при застосуванні технічних засобів; виготовлення, утворення несправжніх (імітаційних) засобів для проведення конкретних негласних слідчих (розшукових) дій (ч. 2 ст. 237, ч.ч. 1, 3 ст. 168, ч. 5 ст. 208, ч. 1 ст. 266, ч. 1 ст. 149 КПК України) тощо. У випадку фіксування допиту за допомогою технічних засобів (аудіо та/або відеозапису), текст показань може не вноситися до відповідного протоколу за умови, що жоден з учасників процесуальної дії не наполягає на цьому. У такому разі у протоколі зазначається, що показання зафіксовані на носії інформації, який додається до нього. Усі оригінальні примірники технічних носіїв інформації зафіксованої процесуальної дії зберігаються в матеріалах кримінального провадження. Крім цього, створюються його резервні копії, які зберігаються окремо (ч. 2 ст. 104, ч. 3 ст. 107, ч. 5 ст. 224 КПК України). Рішення про застосування фіксації процесуальної дії за допомогою технічних засобів під час досудового розслідування (зокрема під час розгляду питань слідчим суддею) приймає особа, яка проводить відповідну процесуальну дію. При цьому згоди учасників процесуальної дії на застосування технічних засобів закон не передбачає. Водночас застосування технічних засобів фіксування за клопотанням учасників процесуальної дії є обов´язковим (ч. 1 ст. 107 КПК України). Незастосування технічних засобів фіксування кримінального провадження у випадках, якщо воно є обов´язковим, тягне за собою недійсність відповідної процесуальної дії та отриманих унаслідок її вчинення результатів, за винятком випадків, якщо сторони не заперечують проти визнання такої дії та результатів її здійснення чинними (ч. 6 ст. 107 ч. 9 ст. 232, ч. 1 ст. 269 КПК України). Протоколи щодо проведення негласних слідчих (розшукових) дій, аудіо або відеозаписи, фотознімки, інші результати, здобуті за допомогою застосування технічних засобів, вилучені під час їх проведення речі й документи або їх копії можуть використовуватися в доказуванні на тих самих підставах, що і результати проведення інших слідчих (розшукових) дій під час досудового розслідування (ч. 1 ст. 256 КПК України). Вилучення доказів (матеріальних носіїв, що засвідчують прямий зв´язок з подією правопорушення, особою, яка його вчинила) під час фіксації (п.п. 2, 3 ч. 3 ст. 104 КПК України) та долучення їх до матеріалів кримінального провадження здійснюється з метою забезпечення можливості використання в процесі доказування (для огляду, експертного дослідження, пред´явлення для впізнання тощо) та одночасно слугує засобом збереження для досудового розслідування і суду. У даному випадку цінність представляють доказові властивості відповідного об´єкта, оскільки мінімізується втрата його доказової інформації, що є неминучою при копіюванні, одержанні зліпків тощо, а також забезпечується можливість безпосереднього сприйняття учасниками процесу доказування, виключаючи сумніви в достовірності його доказових даних. Зберігання доказів полягає у вжитті заходів зі збереження фактичних даних чи їх доказових властивостей через надання відповідної процесуальної форми, а також у збереженні самих процесуальних джерел цих доказів для забезпечення можливості їх використання в будь-який момент доказування. За загальним правилом сторони кримінального провадження зобов´язані зберігати речові докази і документи у стані, придатному для використання у кримінальному провадженні. Заходи із збереження доказів можуть носити процесуальний (долучення до матеріалів провадження, передача на відповідальне зберігання тощо) та технічний характер (консервація об´єктів, які мають доказове значення, покриття їх захисними плівками тощо). Речові докази, які отримані або вилучені слідчим, прокурором, оглядаються, фотографуються та докладно описуються в протоколі огляду, який долучається до матеріалів кримінального провадження (ч. 2 ст. 100 КПК України).

Зберігання речових доказів слідчим, прокурором здійснюється відповідно до Порядку зберігання речових доказів стороною обвинувачення, їх реалізації, технологічної переробки, знищення, здійснення витрат, пов´язаних з їх зберіганням і пересиланням, схоронності тимчасово вилученого майна під час кримінального провадження, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 листопада 2012 року № 1104 (зазначене питання детально висвітлено у підрозділі 1.7. методичних рекомендацій). Процес збирання доказів постійно супроводжується їх перевіркою. Перевірці підлягають як фактичні дані, так і їх джерела; як кожен доказ окремо, так і їх сукупність. Перевірка проводиться з метою підтвердження доказу чи його спростування (встановлення належності доказів, їхньої достовірності та допустимості). Якщо у більшості випадків належність і допустимість доказів очевидні майже одразу і будь-якої особливої перевірки не потребують, то з´ясування питання достовірності залежить від певної сукупності доказів і може бути обмежене їх недостатньою кількістю. Перевірка доказів розпочинається вже в ході проведення слідчих дій. Зокрема, слідчий порівнює відомості, повідомлені допитуваним, з уже відомими даними та ставить уточнюючі запитання. Крім цього, для перевірки доказів можуть проводитися будь-які слідчі, процесуальні дії (ч. 1 ст. 223 КПК України), окремі з яких безпосередньо спрямовані на їх перевірку (наприклад, одночасний допит двох чи більше вже допитаних осіб (ч. 9 ст. 224 КПК України), слідчий експеримент (ст. 240 КПК України), оголошення показань допитаного свідка (абзац 3 ч. 9 ст. 224, ч. 5 ст. 225 КПК України), пред´явлення осіб та речей для впізнання (ст.ст. 228, 229 КПК України) тощо). Перевірка доказів тісно пов´язана з їх оцінкою. Наприклад, слідчий при перевірці доказу отримує нові докази, потім порівнює їх між собою. Якщо первинний доказ буде підтверджений недостатньо, або певні суперечності між доказами не будуть усунуті, виникає необхідність отримати нові докази. При цьому перевірку не можна ототожнювати з оцінкою доказів, тому що оцінку становить суто розумовий (логічний) процес, а поєднання цього процесу з практичними діями складає перевірку доказів. З другого боку, такі властивості доказів, як значущість (сила) і достатність перевіркою доказів не охоплюються. Закон передбачає лише загальні правила збирання доказів. За межами правового регулювання залишається визначення першочерговості та невідкладності слідчих дій; тактичні прийоми слідчих (розшукових) дій, направлені на підвищення їх ефективності; процедура безпосереднього застосування заходів процесуального примусу; поведінка слідчого, прокурора під час слідчих дій тощо. Однак культура процесу доказування, що виражається в дотриманні певних морально витриманих правил поведінки, має не менш важливе значення, ніж правовий аспект цього процесу.

Питання для самоконтролю

1) Етапи збирання доказів у кримінальному провадженні.

2) Спосіб збирання доказів у кримінальному провадженні.

3) Зберігання доказів у кримінальному провадженні.


загрузка...