Навігація
Посилання


Актуальні питання кримінального процесу України

§ 4.4. Поняття оцінки доказів та її значення для процесу доказування


Згідно зі ст. 94 КПК України слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожен доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів з достатності та взаємозв´язку для прийняття відповідного процесуального рішення. Оцінка доказів це не поєднана з будь-якими практичними діями розумова (логічна) діяльність суб´єкта доказування, а спрямована на визначення обов´язкових ознак кожного доказу окремо та їх сукупності (належності, допустимості, достовірності, достатності), що забезпечує формулювання обґрунтованих висновків, здатних впливати на прийняття законних процесуальних рішень. За змістом ст. 94 КПК України право оцінювати отримані у кримінальному провадженні докази мають: під час досудового розслідування слідчий, прокурор, слідчий суддя; під час судового розгляду суд.

Отже, оцінку доказів і формування внаслідок цього певних висновків у провадженні мають право здійснювати тільки публічні суб´єкти кримінального провадження.

Однак у правовідносини, що виникають у процесі оцінки доказів, вступають і інші учасники кримінального провадження (сторона захисту, потерпілий, цивільний позивач, відповідач, їх представники та ін.), які зацікавлені в результатах розслідування. Вони формулюють і представляють свою позицію щодо оцінки того чи іншого доказу, реалізуючи її на власний розсуд при заявленні клопотань. При цьому висновки, зроблені за результатами такої оцінки, є лише висловленням власної думки (судження) особи, що не породжує для неї правової відповідальності та наслідків. На відміну від слідчого і прокурора закон не зобов´язує інших учасників кримінального провадження приймати будь-які рішення за результатами оцінки доказів і не вимагає від них обґрунтовувати свої висновки всебічним, повним і об´єктивним дослідженням усіх обставин кримінального провадження. Учасники кримінального провадження, оцінюючи докази з позиції власного (приватного) інтересу, сприяють правильному вирішенню провадження, але їх оцінка носить лише допоміжний характер, що не має обов´язкової сили для досудового розслідування та суду. Водночас офіційний висновок слідчого, прокурора, зроблений за результатами оцінки доказів у кримінальному провадженні та викладений у відповідному процесуальному рішенні, є обов´язковим для органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, службових та інших фізичних осіб (ч. 1 ст. 36, ч. 5 ст. 40, ч. 7 ст. 110 КПК України).

Отже, закон встановлює вимоги виключно до офіційної оцінки доказів у кримінальному провадженні, які впливають на результати його вирішення. Основне правило оцінки доказів полягає в тому, що докази оцінюються слідчим, прокурором за власним внутрішнім переконанням.

Внутрішнє переконання стан твердої впевненості слідчого, прокурора в правильності своїх висновків про належність, достовірність, допустимість та достатність доказів, що характеризується готовністю зафіксувати їх у процесуальних актах і за необхідності публічно відстоювати в судових стадіях провадження та нести за це відповідальність. З точки зору

пізнання «внутрішнє переконання» є результатом процесу отримання знань про окремі фактичні обставини, що становлять предмет доказування, та аналізу висновків за його результатами (у тому числі тих, які стосуються юридичної оцінки та кваліфікації встановлених фактів, обставин, подій). У підсумку слідчий, прокурор формує власну позицію з тих чи інших питань провадження, на вирішення яких спрямовано його розумову діяльність. При цьому створюється власна думка, усуваються сумніви та протиріччя, долається невпевненість в обґрунтуванні своєї позиції. Головним є не динамічний процес формування переконання, а його результат, що становить кінцеву мету оцінки доказів (встановлення їх належності, достовірності, допустимості й достатності для кримінального провадження). Внутрішнє переконання означає, що кожен суб´єкт під час оцінки доказів вільний у виборі власної позиції, яка не залежить від будь-яких сторонніх вказівок чи впливу. Зазначене вбачається зі змісту ч. 2 ст. 94 КПК України, згідно з якою жоден доказ не має наперед встановленої сили. Це правило є основним для системи вільної оцінки доказів. Вільна оцінка доказів допускає варіативність у результатах оцінки одних і тих самих доказів, здійснюваної різними службовими особами, які ведуть кримінальний процес. При цьому оцінка доказів, дана одним суб´єктом, не є обов´язковою для іншого. Саме правила оцінки доказів покладено в основу врегулювання відносин між слідчим та прокурором, який наділений повноваженнями на основі власного переконання:

1) давати вказівки щодо проведення слідчих (розшукових) дій (у тому числі негласних), інших процесуальних дій слідчому, органу досудового розслідування, оперативним підрозділам правоохоронних органів;

2) скасовувати незаконні та необґрунтовані постанови слідчих та осіб, які виконували такі повноваження;

3) погоджувати або відмовляти у погодженні клопотань слідчого до слідчого судді про проведення слідчих (розшукових) дій;

4) затверджувати чи відмовляти у затвердженні обвинувального акта, клопотань про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, вносити зміни до складених слідчим процесуальних документів або самостійно їх складати тощо (п.п. 4, 7, 10, 13 ч. 2 ст. 36 КПК України).

Слідчий, здійснюючи свої повноваження у кримінальному провадженні, є самостійним у прийнятті процесуальних рішень, у тому числі й тих, що відповідно до КПК України підлягають погодженню прокурором. У випадку відмови прокурора в погодженні клопотання слідчого до слідчого судді про застосування заходів забезпечення кримінального провадження, проведення слідчих (розшукових) дій чи негласних слідчих (розшукових) дій слідчий має право звернутися до керівника органу досудового розслідування, який після вивчення клопотання за необхідності ініціює розгляд питань, порушених у ньому, перед прокурором вищого рівня (ст. 40 КПК України). Крім цього, слідчий, який зобов´язаний виконувати письмові доручення та вказівки прокурора при здійсненні досудового розслідування кримінального правопорушення, має право оскаржити будь-які рішення, дії чи бездіяльність прокурора, прийняті або вчинені у цьому провадженні (крім випадків, передбачених КПК України), подавши відповідну письмову заяву прокурору вищого рівня (ч. 4 ст. 40, ст.ст. 311, 312 КПК України). За наслідками розгляду скарги слідчого рішення прокурора, який здійснює функцію процесуального керівництва, може бути залишене чинним, а його дії (бездіяльність) визнані законними; або змінене чи скасоване з прийняттям нового рішення, зобов´язанням вчинити нову дію. Задоволення скарги слідчого може стати підставою для заміни прокурора у провадженні (ч.ч. 2, 3 ст. 313, ч. 2 ст. 37 КПК України). З іншого боку, невиконання законних вказівок і доручень прокурора слідчим передбачає відповідальність, встановлену законом (зокрема кримінальну за ст. 381-1 КК України, якщо такі дії носять умисний та систематичний характер). У випадку неефективного досудового розслідування прокурор може ініціювати перед керівником органу розслідування відсторонення слідчого від його проведення та призначити іншого слідчого (ч. 4 ст. 40, п. 2 ч. 2 ст. 39 КПК України). Законодавче врегулювання своєрідного правового спору між слідчим і прокурором зумовлене тим, що їх внутрішнє переконання при оцінці доказів не може характеризуватися як довільний розсуд чи знання, отримані інтуїтивно.

КПК України закріплює вимогу про обґрунтованість та законність внутрішнього переконання. Тобто оцінка доказів повинна не лише супроводжуватися всебічним (з урахуванням як обвинувальної, так і виправдувальної позиції за всіма версіями), повним (щодо всього кола питань, які впливають на прийняття процесуальних рішень), неупередженим (об´єктивним і безстороннім) дослідженням усіх обставин кримінального провадження в їх сукупності, а й ґрунтуватися на вимогах кримінального, кримінального процесуального закону, які встановлюють і конкретизують предмет доказування, закріплюють процесуальну форму, порядок використання доказів тощо.

Внутрішнє переконання слідчого і прокурора, яким підсумовується процес оцінки доказів, не має правового значення без закріплення висновків, яких вони дійшли, у відповідних процесуальних рішеннях, кожне з яких повинно бути належно обґрунтоване та мотивоване (загальні вимоги до процесуальних рішень слідчого та прокурора містяться у ч. 5 ст. 110 КПК України). При цьому обґрунтування і мотивування (йдеться не про зміст логічного доказування, а його процесуальну об´єктивізацію) мають самостійне функціональне призначення в процесі доказування. Якщо обґрунтування рішення полягає у демонстрації причинно-наслідкового зв´язку між змістом доказу й обставинами, які вони встановлюють (фактичне обґрунтування), з посиланням на відповідні норми права (юридичне обґрунтування), то мотивування рішення пояснює, чому саме встановлення цих обставин вимагає обрати ту чи іншу норму процесуального або матеріального закону та прийняти саме таке процесуальне рішення. Неврахування цих вимог на практиці знижує логічність і переконливість процесуального рішення як документа, який підтверджує законність процесуальних дій слідчого та прокурора в кримінальному провадженні. Усі висновки, сформульовані офіційно, мають бути зрозумілими для всіх учасників кримінального провадження, а також для суб´єктів, що здійснюють відомчий контроль та прокурорський нагляд за додержанням законів у кримінальному провадженні. Крім цього, позиція слідчого, прокурора, викладена у рішенні, має бути обґрунтована доказами таким чином, щоб ні в кого не виникало сумнівів у її правильності. Зокрема, обґрунтуванню підлягають висновки про:

1) наявність чи відсутність обставин, які належало встановити (ч. 2 ст.ст. 9, 91 КПК України);

2) доброякісність чи недоброякісність доказів (достовірність доказів) та їх процесуальних джерел (з точки зору повноти відомостей, що в них містяться, та процесуального оформлення);

3) належність і допустимість доказів;

4) їх юридично значущі властивості;

5) характер та доцільність прийняття рішення тощо. Оцінка доказів слідчим і прокурором за їх сукупністю виникає не одразу. Поєднана в основному з перевіркою доказів, ця діяльність супроводжує увесь процес кримінального провадження. В окремих випадках оцінка доказів під час досудового розслідування має самостійне правове значення.

Зокрема, від оцінки слідчого, прокурора на цій стадії залежить прийняття обґрунтованих рішень щодо клопотань учасників кримінального провадження; надання дозволу чи заборони на використання учасниками кримінального провадження технічних засобів при проведенні окремих процесуальних дій або впродовж усього досудового розслідування; визначення достатності відомостей для проведення слідчої (розшукової) дії; забезпечення розумних строків досудового розслідування (п. 11 ч. 3 ст. 42, п. 12 ч. 1 ст. 56, ст. 220, ч. 2 ст. 223, ч. 2 ст. 28 КПК України) тощо. Проте на момент завершення досудового розслідування позиція слідчого, прокурора про можливість його завершення та подальше спрямування кримінального провадження до суду або про його закриття може бути сформована лише на підставі оцінки всієї сукупності доказів з точки зору їх достатності та взаємозв´язку для доведення перед судом висунутого особі обвинувачення (ч. 2 ст. 283, п.п. 1-3 ч. 1 ст. 284 КПК України).

Питання для самоконтролю

1) Суб´єкти оцінки доказів у кримінальному провадженні.

2) Критерії оцінки доказів у кримінальному провадженні.

3) Способи оцінки доказів у кримінальному провадженні.


загрузка...