Навігація
Посилання


Визначним теоретиком державного (конституційного) права виступав професор Львівського університету Станіслав Дністрянський (1870—1935 рр.). Крім концептуальних розробок, він підготував ще два проекти майбутньої конституції для західноукраїнської держави. Перший проект С. Дністрянського називався «Устрій Галицької Держави», і був розроблений, як вважають дослідники, в жовтні 1918 р. (ще до проголошення ЗУНР). Цей проект складався з двох розділів, поділених на артикули та параграфи. Перший розділ «Основні закони» визначав територію української галицької держави, основні права і свободи громадян Галицької держави (серед інших закріплювалося й право вільного «плекання своєї народності і мови») тощо. Другий розділ «Народний устрій» містив загальну характеристику організації органів державної влади та управління. Законодавча влада мала належати Народній Раді, виконавча — уряду (Народній Управі). Провідник Народної Ради одночасно виступав і Провідником (Головою) Галицької Держави. Загалом цей проект мав характер тимчасового перехідного Основного Закону. Наприкінці 1920 року на замовлення уряду ЗУНР С. Дністрянський приступив до роботи над проектом Конституції ЗУНР. За допомогою нової «цивілізованої» конституції керівництво ЗУНР розраховувало вплинути на позицію представників Антанти щодо визнання права українців Галичини на створення власної держави. Проект Конституції ЗУНР С. Дністрянського складався із 130 параграфів, логічно та змістовно об´єднаних у три глави: «Держава і право», «Державна влада» та «Право народів на самовизначення». Аналізуючи зазначений конституційний проект дослідники виділяють три блоки положень, які могли б закласти основи конституційного ладу майбутньої держави. Зокрема, положення про ЗУНР як: 1) правову, самостійну (суверенну), демократичну, соціальну та національну державу (§ 1,2); 2) державу, яка визнає людину з її правами та свободами важливою соціальною цінністю (§ 3—27); 3) державу, в якій влада побудована за принципом її розподілу на законодавчу (Народна Палата — § 55—73), виконавчу (Президент Республіки (§ 49, 94—101), уряд — Державна Рада (§ 105—110), місцеві органи виконавчої влади (§ 111—116)) і судову (загальні суди, Державний Судовий Трибунал, Голова Державної Юстиції (§ 117—124)). Прийняти Конституцію мали Установчі Збори (§ 44—45), а вносити зміни і доповнення — спеціальний представницький орган Загальнонародна Рада (§ 77). Проте поданий Лізі націй 30 квітня 1921 р. конституційний проект «Основ державного устрою Галицької Держави» засвідчив, що урядом ЗУНР (з невідомих причин) проект підготовлений С. Дністрянським практично не використовувався. Однак, попри старання уряду Диктатора ЗУНР Є. Петрушевича (1863—1940 рр.), спроби відновлення державної незалежності Західної України не увінчались успіхом. До конституційних документів доби Української революції, крім вище згаданих, можна віднести Ухвали Всенародних Зборів угорських українців від 21 січня 1919 р. (Конституція Закарпатської України) та Конституцію національно-культурної автономії українців Далекого Сходу (27 травня

1919 р.). Відновлення української державності в 1917—1920 рр. дало можливість перетворити конституційну теорію в практику. Саме в цей період було прийнято багато державних актів, які мали конституційний характер. Хоча, власне Конституції — основні закони держави залишалися в більшості випадків на рівні проектів, і не могли бути втіленими в життя в умовах постійних військових дій і соціальних катаклізмів.


загрузка...