Навігація
Посилання


Актуальні проблеми конституційного права України

Глава 8 Форма Української держави та її якісні риси 8.1. Форма правління та форма державного устрою України згідно Конституції 1996 р., форма державного режиму


Форму держави визначають як порядок (спосіб) організації та здійснення державної влади в країні. Її структуру складають три взаємопов´язаних елементи: форма державного правління, форма державно-територіального устрою, форма державно-правового режиму. Загальними ознаками держави, що закріплюються засадами конституційного ладу, є форма державного правління і форма державного устрою і форма демократичного режиму.

Як відомо з курсу теорії держави і права форма державного правління передбачає як:

  • а) створюються вищі органи державної влади та яка їх будова;
  • б) будуються взаємовідносини між вищими та іншими державними органами;
  • в) будуються взаємовідносини між верховною державною владою і населенням країни;
  • г) організація вищих органів держави, що дозволяє забезпечити права і свободи громадян.

Різновидами держав за формою правління, тобто порядком організації верховної державної влади та ступенем участі населення в її формуванні, є монархія та республіка. Форма державного правління — це спосіб організації верховної державної влади та ступінь участі населення в її формуванні. За формою правління розрізняють:

  • монархії — вища державна влада повністю або частково здійснюється одноособово монархом та передається у спадщину;
  • республіки — верховна державна влада здійснюється органами, що обираються населенням на певний строк. Головною, визначальною ознакою форми правління є конституційно-правовий статус глави держави.

Залежно від статусу глави держави сучасні держави за формою правління поділяються на дві групи — монархії та республіки. Монархія (гр. — єдиновладдя, єдинодержавність) — форма правління, за якої найвища державна влада повністю або частково зосереджена в руках монарха — одноосібного глави держави, який здійснює владу за власним правом, а не на підставі делегування. Як правило, влада монарха є довічною і передається в спадщину. Республіка (лат. — суспільний, всенародний) — форма правління, за якої всі вищі органи державної влади або обираються громадянами на певний строк, або формуються представницькими установами. Переважна більшість держав світу сьогодні мають республіканську форму правління (більш як 140 із 200). Конституція України (ч. 1 ст. 5) також закріплює республіканську форму правління України. Загальними ознаками республіканської форми правління є: виборність глави держави та інших верховних органів державної влади на певний строк; здійснення державної влади не за власним правом, а за дорученням народу; юридична відповідальність глави держави у випадках, передбачених законом; обов´язковість рішень верховної державної влади для всіх інших органів державної влади; переважний захист інтересів громадян держави, взаємна відповідальність людини і держави. Конституційній теорії та сучасній практиці державного будівництва відомі три основних види республік. парламентська, президентська та змішана. Вони розрізняються порядком обрання президента, статусом та порядком формування уряду, характером відповідальності уряду тощо. Парламентська республіка характеризується тим, що парламент є повновладним органом, який формує уряд, що несе перед ним політичну відповідальніс

ть, і обирає главу держави (президента або колегіальний орган, що здійснює функції глави держави), який фактично виконує лише представницькі повноваження. У деяких парламентських республіках президент обирається особливою колегією, до складу якої входять депутати парламенту та делегати, обрані представницькими органами суб´єктів федерації або регіонів, наприклад — Індія, Італія, Німеччина та здійснює представницькі функції (модель «гнучкого поділу влад»). Головною ознакою парламентської республіки є політична відповідальність уряду перед парламентом. У Європі президентська республіка, за окремими винятками, практично не утвердилася. Адже європейські демократії (політичні системи) і відповідні держави сформувалися у жорстокій і часто безкомпромісній боротьбі з абсолютизмом, а потім з диктатурою і тоталітаризмом. Тому народи Європи обирають, як правило, такі форми держав (республік), які не носять загрози повернення до диктатури, тоталітаризму, а саме — парламентські республіки або змішані види республік. Серед держав Європи парламентські республіки утвердилися переважно у тих країнах, які нещодавно пережили диктатуру (фашистську диктатуру, диктатуру «чорних полковників» тощо), зокрема у Німеччині, Італії, Австрії, Греції та ін. Ці факти варті на увагу. Парадоксальними в цьому відношенні є прагнення окремих держав колишнього Союзу РСР та держав колишньої соціалістичної співдружності будувати президентські республіки. Президентська (дуалістична) республіка характеризується тим, що глава держави — президент обирається непарламентським шляхом і одночасно є главою виконавчої влади. В президентській республіці найбільш послідовно проводиться в життя принцип поділу влад (модель «жорсткого поділу влад»: президент не може достроково припиняти повноваження парламенту, а останній не має права усувати з посади міністрів шляхом вотуму недовіри), а відносини між законодавчою та виконавчою гілками влади будуються відповідно до принципу стримувань і противаг. Президентська республіка утвердилася у США і країнах Латинської Америки в результаті прагнення їх народів до сильної, міцної, але демократичної влади і держави як противаги монархії, монархічної форми правління. У класичній президентській республіці уряд, як колегіальний орган з власним конституційно-правовим статусом, як правило, відсутній (наприклад, США). Виконавчу владу одноосібно здійснює президент, якому підпорядковані, кожний окремо, міністри. Головною ознакою президентської форми правління є відсутність відповідальності виконавчої влади перед парламентом. З практики державного будівництва зарубіжних країн відомі також суперпрезидентські, президентсько-моністичні та президентсько-мілітаристські республіки. Квазіпрезидентська (напівпрезидентська або змішана) республіка характеризується рисами як парламентської, так і президентської республіки з превалюванням ознак останньої. Практика державного будівництва різних країн світу знає різні приклади такого поєднання. Найбільш поширеними є два варіанти:

1) президент, як і в президентській республіці, обирається громадянами, він поєднує функції глави держави і глави виконавчої влади, але виконавчу владу здійснює не одноосібно, а спільно з урядом, який має самостійний конституційно-правовий статус і повинен отримати довіру парламенту. Подібна форма правління, зокрема, була характерна для

України в період від 5 лютого 1991 року до підписання 8 червня 1995 року Конституційного Договору між Президентом України і Верховною Радою України про організацію державної влади та місцевого самоврядування на період до прийняття нової Конституції України;

2) всенародне обраний президент формує (за певної участі парламенту) уряд, який відповідальний перед ним, але безпосередньо не входить до законодавчої, виконавчої та судової гілок влади і займає в системі поділу влад окреме, особливе місце. Уряд за такої моделі наділяється статусом вищого органу в системі органів виконавчої влади і підзвітний та підконтрольний парламенту. Конституція України закріплює принцип республіканізму. Це означає, що «Україна є республікою» (ч. 1 ст. 5). Республіка (лат. геБриЬІіса — суспільна, всенародна справа, від res — справа і publicus — суспільний, всенародний). Це така форма державного правління, за якої суверенне право на владу належить народу, а вищі органи державної влади або обираються народом (громадянами), або формуються загальнонаціональною представницькою установою (парламентом). Принцип республіканської форми держави полягає в такій організації державної влади (формі правління), за якої глава держави (Президент) обирається народом або парламентом, шляхом прямих або непрямих виборів на певний строк (4, 5, 6, 7 років). Україна відповідно до ст. 5 Конституції є республікою, оскільки глава держави — Президент обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п´ять років. Названа форма правління є достатньо поширеною. Сучасні держави в переважній більшості є республіками президентськими, парламентськими або змішаними, які бувають двох видів: президентсько-парламентськими чи парламентсько-президентськими. Статус інституту президентства в них неоднаковий. Президентською є така республіка, в якій президент обирається народом (безпосередньо чи опосередковано) і є одночасно главою держави і главою виконавчої влади, очолює уряд (адміністрацію). Він формує уряд, який підзвітний йому. Парламент не має права виносити вотум недовіри уряду. Президент не має права розпуску парламенту. Парламентською є така республіка, в якій президент обирається парламентом і є лише главою держави. Главою уряду стає, як правило, лідер партії, яка перемогла на виборах. Парламент здійснює контроль над урядом. В разі винесення парламентом вотуму недовіри уряду, він має піти у відставку. Міністри призначаються із членів парламенту і зберігають в ньому свій статус. Змішані види республік частково поєднують риси обох основних видів з тими чи іншими перевагами. Зокрема, президент обирається у змішаних республіках, як правило, безпосередньо громадянами держави і сам формує уряд, який йому підзвітний. Парламент має право висловити недовіру уряду. Президент має право достроково припиняти повноваження парламенту. Міністри не є членами парламенту. Вибір форми державного правління залежить від багатьох факторів: історії, традицій, ментальності народу, рівня розвитку демократії, суспільства і держави, економічних, ідеологічних, соціальних та інших внутрішніх, а також від зовнішніх факторів.

Відповідно до змісту Конституції українська держава за своїми основними рисами вважається президентсько-парламентською республікою, оскільки повноваження щодо формування уряду належить Президенту України. Кабінет Міністрів відповідальний перед ним, але він його не очолює і не є главою виконавчої влади. За главою держави закріплені повноваження дострокового припинення повноважень парламенту при наявності підстав передбачених ст. 90 Конституції України. Для України на даному етапі її розвитку об´єктивно є найбільш прийнятною, президентсько-парламентська республіка, що закріплена в Конституції України. Після внесення змін до Конституції України від 8 грудня 2004 р., Україна з 1 січня 2006 р. вважалася парламентсько-президентською республікою. Уряд формувався Верховною Радою України і був йому підконтрольний і підзвітний. Починаючи з 30 вересня 2010 р. Після визнання Конституційним Судом України змін до Конституції України від 8 грудня 2004 р. не конституційними в Україні діє президентсько-парламентська республіка. Президент в Україні обирається всенародно, є главою держави і виступає від її іменні. Він за згодою Верховної Ради України призначає Прем´єр-міністра України і за поданням Прем’єр-міністра України призначає членів Уряду. Президент України підписує і оприлюднює прийняті Верховною Радою України закони України і має на них право відкладного вето. Верховна Рада України здійснює контроль за діяльністю Уряду, може висловити йому недовіру за чим слідує відставка Уряду.

Форма державно-територіального устрою — це спосіб розподілу території держави на складові частини та порядок співвідношення влади між ними і державою в цілому. Форма державного устрою показує:

  • з яких частин складається внутрішня структура держави;
  • яке становище цих частин і які взаємозв´язки їх органів;
  • як будуються відносини між центральними і місцевими державними органами;
  • у якій державній формі виражаються інтереси кожної нації, яка проживає на території країни.

За формою державного територіального устрою розрізняють прості і складні держави. До простих відносять унітарну (єдину) державу. Унітарна держава — це проста єдина держава, складовими частинами якої є адміністративно-територіальні одиниці, які не володіють суверенними правами (Україна, Болгарія, Польща, Франція, Італія, Швеція та ін.). Унітарна держава характеризується такими основними ознаками: а) до складу не входять державні утворення, що наділені ознаками суверенітету, адміністративно-територіальні одиниці (область, район та ін.) не можуть мати якої-небудь політичної самостійності; б) єдина конституція і єдина система законодавства; в) єдина система вищих органів державної влади — глава держави, уряд, парламент, юрисдикція яких розповсюджується на територію всієї країни; г) єдине громадянство та єдина державна символіка; ґ) єдина судова система; д) у міжнародні відносини вступає лише держава. Деякі унітарні держави мають автономні утворення (Грузія, Іспанія, Італія, Україна та ін.). Такі держави називають децентралізованими унітарними державами з елементами федералізму. У таких державах місцеві органи обираються населенням автономії і мають право самостійно вирішувати більшість питань місцевого життя. Автономії мають внутрішнє самоуправління, як правило, у сфері адміністративної діяльності, вони володіють певною самостійністю й у сфері законодавства (у порядку делегованих повноважень з боку центрального законодавчого органу). Складними державами є федерацію, конфедерацію, імперію та співдружність. Федерація — це складна союзна держава, складовими частинами якої є державні утворення, що володіють суверенними правами (США, Росія, Канада та ін.). Основні ознаки федерації: а) єдина територія складається з територій-суб´єктів федерації, що мають власний адміністративно-територіальний поділ; б) наявність конституції і системи законодавства в цілому та у кожного з її суб´єктів; в) наявність федеративного двопалатного парламенту й парламентів суб´єктів федерації, федерального уряду і самостійних органів управління суб´єктів федерації; г) наявність громадянства як усієї федерації, так і її суб´єктів; у деяких федераціях допускається подвійне громадянство (ФРН); ґ) можливість суб´єктів федерації мати власну правову та судову системи (США); д) наявність загально федеральної податкової та грошової системи; е) суб´єкти федерації не володіють суверенітетом і не є суб´єктами міжнародного права, проте в договірних міжнародних відносинах можуть виступати як федерація в цілому, так і кожний її суб´єкт. Класифікується федерація за різними ознаками. За способом утворення:

  • а) договірні;
  • б) конституційні (Індія);
  • в) договірно-конституційні (США, ФРН, Росія та ін.).

За способом взаємовідносин федерації та її суб´єктів:

  • а) на основі союзу (США);
  • б) на основі автономії (Бельгія, Індія та ін.).

За способом розподілення та здійснення владних повноважень:

  • а) централізовані (Індія, Мексика);
  • б) відносно централізовані (США, ФРН).

За принципом поєднання національного й територіального підходів: а) територіальний підхід (США); б) національний підхід (у чистому вигляді не існує); в) поєднання цих підходів (Росія). Конфедерація — це тимчасовий союз суверенних держав, які об´єдналися для досягнення певної мети та які спільно здійснюють деякі напрямки державної діяльності при збереженні в інших питаннях повної самостійності і незалежності (через такий етап пройшли США, Нідерланди, Швейцарія, остання конфедерація — Сенегамбія, 1981—1989 рр.). Цей союз характеризується такими ознаками:

  • а) відсутність загальної для всієї конфедерації єдиної території і державних кордонів;
  • б) відсутність загальних законодавчих органів і системи управління;
  • в) відсутність загальних для всієї конфедерації конституції, системи законодавства, громадянства, судової та фінансової систем;
  • г) відсутність суверенітету конфедерації, збереження суверенітету і міжнародно-правового статусу її членів;
  • ґ) наявність загального конфедеративного органу, який складається з делегатів суверенних держав;
  • д) рішення загальних конфедеративних органів приймається за принципом консенсусу: у випадку незгоди з ним членів конфедерації таке рішення не є обов´язковим і не тягне за собою яких-небудь санкцій (це право нуліфікації);
  • е) наявність права виходу зі складу конфедерації у кожного з її суб´єктів.

Конфедерації мають нестійкий, перехідний характер: вони або розпадаються, або перетворюються на федерацію. Імперії — це такі складні й великі держави, які об´єднують інші держави, народи внаслідок завоювань, колонізації, що складаються з головної держави (метрополії) та колоній. Історії відомі такі імперії як Римська, Австро-Угорська, Російська, Османська тощо. Основною ознакою імперій є те, що вони тримаються на державному примусі з боку метрополії. Співдружність як особливу форму державного устрою визначають як організовано оформлене об´єднання держав, що виступають як асоційовані учасники при збереженні ними повного суверенітету та незалежності (СНД, Британська співдружність націй, Європейська співдружність у Західній Європі). Можна визначити такі її ознаки:

  • а) в основу її утворення покладені міждержавний договір, статут, декларація, угоди та інші юридичні акти;
  • б) цілі об´єднання держав можуть бути різними: економічні, культурні та ін.;
  • в) члени співдружності володіють повним суверенітетом та незалежністю, оскільки це не держава і не державне утворення;
  • г) вона здійснює свою діяльність через загальні координаційні органи (Рада глав держав або глав урядів, Міжпарламентська асамблея та ін.), рішення яких мають рекомендаційний характер;
  • ґ) відносини між державами у співдружності будуються на основі норм і принципів міжнародного права;
  • д) наявність права виходу зі співдружності.

Таке об´єднання держав має перехідний характер: або розвиток йде у напрямку створення конфедерації чи навіть федерації; або, навпаки, може привести до дезінтеграції. Конституційний принцип унітаризму означає, що «Україна є унітарною державою» (ч. 2 ст. 2). Найважливішою ознакою України як унітарної держави виступає те, що її територія є єдиною і складається з адміністративних одиниць, а не з державних утворень, наділених юридичною і певною політичною самостійністю, як територія федеративної держави. Для неї характерні політична єдність, єдина система органів державної влади на всій її території, адміністративно-територіальний поділ і відсутність політичної самостійності у територіальних одиниць, єдине громадянство та єдність інших політичних, економічних і культурних інститутів держави. Україна як унітарна держава включає до свого складу адміністративно-територіальні одиниці, що не мають правового статусу державних утворень. В Україні існує єдина Конституція, єдина система законодавства, єдині державні символи, єдина для всієї території України державна мова, єдине громадянство, єдина виборча система, єдина система органів державної влади, уніфікована система місцевого самоврядування, яка передбачає спеціальний правовий статус для Автономної Республіки Крим, міст Києва і Севастополя, єдина фінансово-бюджетна система, єдина грошова одиниця, єдина система оборони і національної безпеки. На території України немає інших суверенних державних утворень, разом з тим особливий статус автономії, якою є Автономна Республіка Крим, як невід´ємна складова частина України статус якої визнаний Конституцією України. Україна відноситься до держав які є децентралізованими унітарними державами. У таких державах місцеві органи обираються населенням автономії і мають право самостійно вирішувати більшість питань місцевого життя. Автономна Республіка Крим має внутрішнє самоуправління, як правило, у сфері адміністративної діяльності, володіє певною самостійністю у сфері нормотворчості (у порядку делегованих повноважень з боку центрального законодавчого органу). Верховна Рада Автономної Республіки Крим, як представницький орган у сфері нормотворчої діяльності обмежена підготовкою і прийняттям Конституції Автономної Республіки Крим та правових актів підзаконного характеру.

Форма державно-правового режиму — це засоби, способи та прийоми здійснення державної влади. Основою для класифікації державно-правових режимів виступають:

  • ступінь розвиненості політичної демократії;
  • реальний політико-правовий статус особи.

З урахуванням цих критеріїв сучасні державно-правові (політичні) режими поділяються на демократичні та антидемократичні. Демократичний режим — це режим, за якого державна (політична) влада здійснюється з дотриманням основних прав людини, із забезпеченням легальних можливостей вільного волевиявлення і врахування інтересів усіх груп населення через демократичні інститути (вибори, референдуми, засоби масової інформації), діяльність різноманітних партій і громадських організацій, які представляють ці інтереси і впливають на вироблення та здійснення політики держави. Він характеризується такими ознаками:

  • а) дотримання демократичної конституції;
  • б) реалізація принципу «поділу влад»;
  • в) здійснення державної влади на основі вільної та рівної участі громадян та їх об´єднань в управлінні державою;
  • г) забезпечення і плюралізму у політичній, економічній, ідеологічній та духовній сферах життєдіяльності людини;
  • ґ) гарантування здійснення прав і свобод громадян відповідно до міжнародних стандартів прав людини;
  • д) здійснення демократизму правосуддя, де домінують методи переконання перед методами примусу;
  • е) вільне існування всіх форм власності. Такий режим характерний для правової держави.

Розрізняють такі види демократичних державно-правових режимів:

  • а) демократично-консервативний;
  • б) демократично-радикальний;
  • в) демократично ліберальний.

Антидемократичний режим — це режим, коли державна влада здійснюється шляхом обмеження або порушення основних прав людини, коли заборонена легальна діяльність опозиційних політичних партій і громадських об´єднань. Для нього характерні такі ознаки:

  • а) не реалізується (частіше всього юридично не закріплений) принцип «поділу влад»;
  • б) звужується або припиняється вплив громадян та їх об´єднань на управляння державою;
  • в) відсутня або стає формальною виборність;
  • г) забороняється діяльність опозиційних партій та організацій;
  • ґ) застосовуються політичні репресії;
  • д) звужуються або порушуються політичні права і свободи громадян;
  • е) реальна влада зосереджується в руках групи осіб або однієї особи, не підконтрольних народові.

Такий режим може бути авторитарним і тоталітарним. Тоталітарний режим — крайня форма антидемократичного режиму, такий спосіб організації державної влади, при якому здійснюється повний (тотальний) контроль державою над всіма сферами життя суспільства та особистості. Він характеризується:

  • а) повним пануванням держави над особистістю та суспільством;
  • б) одержавленням усіх легальних об´єднань та організацій;
  • в) необмеженими законом повноваженнями органів влади;
  • г) забороною демократичних організацій;
  • ґ) фактичною ліквідацією формально проголошених конституційних прав і свобод людини і громадянина;
  • д) загальним контролем над діяльністю громадян та їх об´єднань;
  • е) політичною цензурою;
  • є) відсутністю гласності;
  • ж) тотальною нетерпимістю до всіх, хто мислить інакше, ніж диктує правляча партія та її ідеологія;
  • з) репресіями стосовно опозиції;
  • и) мілітаризацією суспільного життя;
  • і) прагненням до зовнішній експансії.

Різновидами тоталітарного режиму виступають расистський, фашистський, військово-диктаторський режими. Авторитарний режим — це стан політичного життя, коли влада зосереджується в руках однієї особи або правлячої верхівки. Цей режим не має таких реакційних проявів, як тоталітарний, і характеризується:

  • а) необмеженою владою однієї особи або групи осіб, не підконтрольних народові;
  • б) наявністю центра управління, який діє за своїм розсудом, в тому числі з порушенням норм закону;
  • в) використанням насильства та позасудових методів примусу;
  • г) опорою на поліцейський та військовий апарат;
  • ґ) дією принципу пріоритету держави над особистістю, відсутністю гарантій здійснення конституційно проголошених прав і свобод особи, особливо у взаємовідносинах із владою.

Авторитарні режими мають такі різновиди: революційний та стабілізаційний. В Україні діє ліберальний демократичний режим. В основу розбудови української державності конституцією покладена концепція демократичної, соціальної, правової держави, що відповідає вимогам сучасної теорії і практики конституціоналізму. Проголошення в ст. 1 Конституції, що Україна є демократичною державою, означає, що вона заснована на здійсненні реального народовладдя, повазі до прав і свобод людини і громадянина, на їх активній участі у формуванні державного апарату і здійсненні контролю за його діяльністю через вибори і представницькі установи. Демократія має своєю опорою і успішно функціонує в умовах розвинутого громадянського суспільства і таких його інститутів, як ринкова економіка, політичні партії, громадські організації, незалежні засоби масової інформації тощо. Відповідно до цих вимог Українська держава повинна створювати умови для ефективного функціонування структур громадянського суспільства. Принцип демократичної держави набуває конкретизації і розвитку в інших нормах і розділах Конституції України, які присвячені питанням правового регулювання забезпечення прав і свобод людини і громадянина, проведення референдумів і виборів, формування вищих органів державної влади та контролю за їх діяльністю, становлення місцевого самоврядування.

Отже, за формою правління Україна є президентсько-парламентською республікою, за формою держаного територіального устрою — децентралізованою унітарною державою і за формою державного правового режиму — ліберально-демократичною державою.


загрузка...